Форми організації навчання військовослужбовців

 

Ефективність дидактичної роботи з воїнами визначається не тільки методами викладання-учіння, а також і формами організації цієї діяльності. Але, на жаль, на сучасному етапі розвитку дидактичної науки не існує єдиного погляду щодо визначення цього поняття, його сутності як педагогічної категорії. Тому має рацію автор підручника “Педагогіка“ І.Ф. Харламов, коли констатує, що це “поняття у дидактиці немає достатньо чіткого визначення” і що “більшість вчених просто обходять це питання і обмежуються повсякденним уявленням про сутність цієї категорії”. Це, безумовно, веде до термінологічної плутанини. Про це свідчить аналіз змісту підручників як із загальної, так і з військової педагогіки. Наприклад, польські дидакти В. Оконь і Ч. Купісевич використовують поняття “організаційні форми навчання”, Ю.К. Бабанський, В.І.Підкасистий і автори підручника “Педагогічні технології” − “форми організації навчання”, В.М. Галузинський і М.Б. Євтух − “види та форми організації навчання”. Автори підручників з військової педагогіки переважно використовують поняття “форми навчання воїнів”. А у підручнику “Психологія і педагогіка вищої військової школи” автори взагалі уникають цього поняття. У ряді випадків існує змішування понять “методи навчання” і “форми навчання”.

У підручниках з радянської військової педагогіки (О.В. Барабанщиков, 1988 р.) визначено, що якість навчання військовослужбовців в основному залежить від організації навчального процесу, форм проведення бойової та гуманітарної підготовки особового складу. Форми як організаційний бік навчання передбачають склад і групування тих, хто навчається, структуру навчального заняття (навчання), місце і тривалість його проведення, роль і специфіку діяльності того, хто навчається.

Форми діалектично пов’язані з методами навчання. Вони забезпечують зовнішні і внутрішні умови, надають видам занять своєрідність і посилюють їх дієвість. Тому той самий метод у різноманітних формах проявляється по-різному.

 

У сучасній військовій педагогіці Російської Федерації, авторами підручника “Військова педагогіка”, 2008 р., який підготовлено викладачами ВВНЗ, а саме: Військової академії зв’язку ім. С. Будьонного, Михайлівської артилерійської академії, Військово-космічної академії ім. О.Ф. Можайського, Санкт-Петербурзького вищого військового училища радіоелектроніки, визначено, що форми навчання – це організаційна сторона навчального процесу, що відображає умови, в яких він здійснюється.

У зв’язку з цим, природно, виникає, по-перше, необхідність чіткого визначення цієї дидактичної категорії, по-друге, гостра потреба конкретизування її сутності. Як було показано у попередніх главах, метод навчання військовослужбовців характеризує змістовно-процесуальний або внутрішній бік навчального процесу, виступає як спосіб навчальної роботи суб’єктів навчання.

Поняття “форма” (латин. forma − зовнішність, устрій) з лінгвістичної позиції трактується як зовнішній вигляд, обрис, тип, структура чогось, що обумовлено певним змістом, із філософської позиції − усякий зовнішній вираз якого-небудь змісту. Отже, форма будь-якого явища, у тому числі й дидактичного, визначає зовнішній вигляд, але вона є безпосередньо обумовленою його внутрішнім змістом. Вона визначає внутрішню організацію, зміст будь-якого предмета або явища і охопляє систему його стійких  зв’язків.

 

 

Відносно навчання військовослужбовців форма − це спеціальна конструкція процесу навчання. Характер цієї конструкції обумовлюється змістом навчання, методами, прийомами, засобами діяльності суб’єктів навчання. Ця конструкція є внутрішньою організацією змісту, тобто реально виступає як процес взаємодії суб’єктів навчання під час роботи над певним навчальним матеріалом.

Як відомо, процес навчання військовослужбовців складається з певних циклів та періодів, під час здійснення яких воїни оволодівають бойовою майстерністю. Будучи зовнішнім виглядом циклів і періодів навчання, форма організації навчання відбиває систему їх стійких зв’язків і як дидактична категорія означає зовнішній бік організації навчального процесу, що пов’язаний з кількістю об’єктів навчання, часом і місцем навчання, а також із порядком його здійснення.

Кілька зауважень щодо понять “форма навчання” і “форма організації навчання” або “організаційні форми навчання”. На думку деяких авторів, наприклад, М.І. Махмутова, І.М. Чередова, ці поняття не є тотожними. Зокрема, М.І. Махмутов вважає, що “форма навчання” означає колективну та індивідуальну форму роботи тих, хто навчається. Відповідно, на його думку, “форма організації навчання” − це певний вид конкретного заняття, наприклад, у школі − це урок. Тобто поняття “організація” у дидактичному аспекті передбачає упорядкування, узгодження, систематизацію дій суб’єктів та об’єктів навчання та відповідає на запитання: “Як організувати їх спільну роботу?”. У результаті ми повинні отримати відповідь відносно того, хто, де, коли і з якою метою має організовувати навчальну роботу.

У державних нормативних документах, які характеризують навчальний процес в освітніх закладах, використовується поняття “форми організації навчання”.

Звичайно, ця організація залежить від вибору дидактичних методів, прийомів і засобів, розуміння цілей і завдань процесу навчання, втілення рекомендацій психолого-педагогічної науки, зокрема, дидактичних закономірностей і принципів у практику роботи військових педагогів. Проте безпосередня діяльність, активна і змістовна взаємодія суб’єктів навчання полягають саме в організації. Щодо понять “форми організації навчання” й “організаційні форми навчання”, можна констатувати їх тотожність, тому що між ними ніякої змістовної різниці немає. Вони визначають конкретні форми навчальної роботи, завдяки яким відбувається стабілізація і впорядкування всієї навчально-пізнавальної діяльності тих, хто навчає, і тих, хто навчається. Організаційні форми навчання й методи навчання військовослужбовців знаходяться у діалектичному взаємозв’язку. Останні наповнюють їх конкретним внутрішнім змістом. Наприклад, екскурсії під час проведення гуманітарної підготовки можна використати з різними цілями. В одному випадку їх можна застосувати для вивчення нового матеріалу, а в іншому − для його закріплення, встановлення зв’язку теорії з практикою. Ясна річ, що ці екскурсії матимуть різне зовнішнє забарвлення та під час їх здійснення будуть використовуватися різні методи навчання.

Розглянемо розвиток деяких видів організаційних форм навчання в дидактиці. З історії педагогіки відомо, що спочатку було індивідуальне навчання за сімейним планом, у якому вчитель одночасно у своєму домі або у домі учня займався з дітьми різного віку. Цікавим дидактичним історичним документом, що дійшов до наших часів, є книжка “Настанови Володимира Мономаха своїм дітям”, в якій давалися поради щодо навчання і формування особистості захисника держави.

Писемні пам’ятки підтверджують, що напередодні навчального року батьки запрошували вчителя додому, його зустрічали ласкавим словом і поклоном. Батько, тримаючи сина за руку, передавав його вчителю з проханням навчити “уму-розуму”. Мати стояла біля дверей і плакала. Майбутній учень, наближаючись до вчителя, тричі вклонявся. Вчитель садив його біля себе, і розпочиналося навчання. Перший урок був коротким. Потім батьки пригощали вчителя, дарували буханець хліба і рушник, домовлялися за плату і проводжали до воріт.

За тодішніх методів навчання вчитель під час занять працював з невеликою групою з 8-10 чоловік або з одним учнем. Кормильство − це форма індивідуального домашнього виховання і навчання дітей феодальної знаті. Київські князі підбирали кормильців серед воєвод, знатних бояр. Вони у відношенні до малолітніх княжичів виступали як наставники і регенти, займалися їх розумовим, духовним і військово-фізичним навчанням і вихованням. Таке навчання у нашій країні, яке мало індивідуальну й індивідуально-групову форму, існувало до ХVIII ст. У ХVІІІ ст. поширюється форма масового навчання, яку вперше було використано ще у братських школах у ХVI ст. Теоретично цю форму було узагальнено й обґрунтовано у книзі Я.А. Коменського “Велика дидактика”, яка вийшла 1632 р. Свій подальший розвиток вона отримала в роботах нашого співвітчизника, видатного педагога К.Д, Ушинського. Найкращі форми групового навчання використовували у братських школах Луцька, Острога, Львова, на території Запорізької Січі.

Багатовіковий визвольний козацький рух покликав до життя унікальне явище культури − козацьку педагогіку − частину народної педагогіки, яка сприяла формуванню у підростаючого покоління українців синівської вірності рідній землі, незалежній Україні.

Першим ступенем козацької педагогіки було сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської та материнської педагогіки. Специфічною була роль батька: цілеспрямоване загартування своїх дітей, формування в них лицарської честі, гідності, підготовка до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної волі.

Другий ступінь козацької педагогіки – родинно-шкільний. У козацьких школах найвищий ступінь мали родинні, духовні та материнські цінності, які переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні цінності.

Потім молодь, яка прагнула знань, училася у колегіумах і академіях, європейських університетах, тобто отримувала вищу освіту, що становила третій ступінь.

По закінченні вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартовування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл в сотнях, полках, у Запорізькій Січі.

Класно-урочна система як форма групового навчання вже понад 350 років панує у школах усього світу. У 20-х роках ХХ ст. були численні спроби підмінити її різними замінниками або звести нанівець. Проте жодні її замінники не виправдали себе на практиці.

Зазначимо деякі ці спроби. Першу спробу модернізації класно-урочної системи було зроблено наприкінці ХVIII − на початку ХІХ ст.ст. в Англії А. Беллом і Дж. Ланкастером. Вона має назву “белл-ланкастерська система”, в основі якої лежить парне навчання. Тоді існувала мода на школи “взаємного навчання”: учні, які були поділені на десятки (відділення), навчались у своїх старших товаришів (так званих “моніторів”), яких, у свою чергу, вчив педагог. Замість підручників широко використовувались унаочнення, саморобні таблиці.

Наприкінці ХІХ − на початку ХХ ст. набуває актуальності проблема індивідуалізації навчання, яка враховує рівень розумового розвитку учня. Це – “батовська” система у США, “маннгеймська” − в Європі. Елементи цієї системи на сучасному етапі використовуються у США, Англії, Австралії, де існують класи для здібних учнів. Наприклад, в Англії ці класи комплектуються на основі тестування розумових здібностей учнів.

Наступною спробою була система індивідуалізації навчання американської вчительки О. Паркхерст, яка мала назву “дальтон-план” (за назвою міста Дальтон). Вона замість класно-урочної системи запропонувала “клас організації”. У школі вранці збирались учні, там вони знаходили свого вчителя-консультанта і складали за його допомогою індивідуальний план на день. Згодом учні розходились по навчальних місцях, де самотужки вивчали заданий матеріал. Наприкінці дня вони складали своєрідний залік, результати якого заносили в індивідуальну картку. У школах України у 20-х роках ХХ ст. були спроби застосування “дальтон-плану” як форми вільного навчання, але він виявився не ефективним.

Активне відродження “дальтон-плану” почалося у 50-60-х роках ХХ ст. у вигляді “плану Трампа”, який було розроблено Л. Трампом. Сутність його полягає в намаганні якомога більше індивідуалізувати процес навчання за допомогою різних гнучких форм його організації. Тут поєднуються заняття у великих аудиторіях, у малих навчальних групах з індивідуальними заняттями. Лекції викладаються досвідченими викладачами для великої аудиторії (100-1500 осіб) з використанням сучасних технічних засобів навчання. У малих групах по 10-15 осіб обговорюється матеріал лекції. Ці заняття веде або рядовий викладач, або найздібніший учень з групи. Потім проводиться індивідуальна робота в навчальних кабінетах, лабораторіях. Час на опрацювання навчальних проблем розподіляється таким чином: на лекції − 40% навчального часу; на заняття в малих групах − 20; на індивідуальну роботу − 40%. Навчальні класи відсутні, склад навчальних груп не є постійним. Ця система вимагає чіткої роботи викладачів, ретельної організації роботи і доброго матеріального забезпечення. Окремі елементи цього плану активно використовуються в системі вищої військової освіти як закордоном, так і в Україні.

На початку ХХ ст. педагоги А. Фер’єр (Швейцарія), О. Декролі (Бельгія), О. Шульц (Німеччина) були авторами комплексного методу навчання, сутність якого полягає в об’єднанні матеріалу навчання навколо тем-комплексів. Але ця комплексність порушувала предметність викладання, систематичність вивчення основ наук.

Зараз у США, Японії, ряді європейських країн відбулися реформи освіти. Тому класно-урочна система збереглася лише в молодших класах, а далі навчання організується на засадах добровільного вибору факультативних груп. Ця реформа, переважно, спрямована на модернізацію змісту освіти, диференціацію та індивідуалізацію навчання, створення модульної системи навчання тощо.

 

У ЗС України використовуються як індивідуальні, так і колективні форми навчання військовослужбовців. Наприклад, у вищих військових навчальних закладах Міністерства оборони України передбачено такі організаційні форми навчання: навчальні заняття, виконання індивідуальних завдань, практична підготовка, самостійна робота (самостійні заняття) курсантів (слухачів), контрольні заходи. Основними методами навчальних занять є: лекції, семінарські, групові, лабораторні, практичні, індивідуальні навчальні заняття, самостійні заняття, групові вправи, тактичні (тактико-спеціальні) заняття, тактичні (тактико-спеціальні) навчання, командно-штабні навчання та воєнні ігри, консультації, контрольні роботи тощо.

Індивідуальні завдання − це курсові, кваліфікаційні та дипломні роботи (проекти, задачі), реферати, розрахунки, графічні роботи тощо, які виконуються курсантами самостійно з широким використанням ЕОТ.

Практична підготовка здійснюється у таких формах: навчальна, виробнича, ремонтна та інші види практик, військове (флотське) стажування. Самостійні заняття (самостійна робота) курсантів є основною формою оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від занять під керівництвом викладача.

Контроль успішності та якості підготовки курсантів поділяється на поточний і підсумковий та може здійснюватись як у традиційній формі, так і з урахуванням нових технологій навчання.

Отже, вищевикладене свідчить про те, що проблема організаційних форм навчання є досить актуальною i складною, яка не отримала свого остаточного розв’язання. Основними напрямками вдосконалення організаційних форм навчання у закордонній дидактиці вважається модернізація змісту навчання, опрацювання та впровадження в нього елементів індивідуалізації, технізації та створення модулів навчальних дій.

 

 

У бойовій підготовці в арміях США, Великої Британії, Франції, Німеччини основними формами навчання є колективна та індивідуальна. Перша спрямована на підтримання оперативної готовності військових частин i підрозділів, а також для формування новостворених або реорганізованих частин. Індивідуальна форма навчання військовослужбовців включає навчання під час виконання службових обов’язків, функціональну підготовку до виконання спеціальних завдань і прищеплення  якостей, які необхідні для військовослужбовця.

У військових закладах України широко використовується технізація процесу навчання, створення модулів змісту навчання, індивідуалізація навчання  відносно як темпів, так i змісту.