Становлення, предмет і завдання військової дидактики

Галузь педагогічної науки, що містить теорію навчання особового складу підрозділів, військових частин (з’єднань), зветься військовою дидактикою (від грец. “didacticos” – навчальний).

Сучасна дидактика – найусталеніший розділ у педагогіці, яка виокремилась в окрему галузь наукової думки з системи філософського знання на початку XXVII ст., завдяки англійському філософу Френсісу Бекону (1561-1626). Безумовно, дидактика змінювалась і змінюється, крокуючи в ногу з історією і часом, вбирає у себе всі світові наукові досягнення. Але за структурою вона залишається класичною.

Вважається, що термін “дидактика” запровадив видатний німецький дидакт Вольфганг Ратке (1571-1635), який під цим терміном розумів наукову дисципліну, яка досліджує теоретичні засади навчання.

Засновником дидактики як галузі педагогічної науки був Ян Амос Коменський (1592-1670) – великий чеський гуманіст і педагог.

На рубежі XVIII-XIX ст. ст., коли світська школа вже мала пріоритет перед конфесійною, в дидактиці склалася теорія формального, а згодом – матеріального виховання й освіти.

Автором теорії формальної освіти є Йоган-Фрідріх Гербарт (1776-1841) – німецький філософ і педагог.

Теорія матеріальної освіти належить англійському філософу Герберту Спенсеру (1820-1903).

Засновником української дидактики був великий педагог   К.Д. Ушинський (1823-1871), який вважав себе українцем і багато часу працював і жив в Україні, похований у м. Києві. В основу його педагогіки було покладено ідею народності (у сучасному розумінні – загальності) початкового навчання.

Його висловлювання служитимуть дороговказом для педагогів не одне століття. Наприклад, загальновідоме основне положення К.Д. Ушинського: “Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна насамперед пізнати її також у всіх відношеннях”.

У вітчизняній історії поява проблем навчання і виховання військовослужбовців пов’язана із створенням наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ ст. ст. регулярної армії та флоту Російської та Австро-Угорської імперій, де проходило службу багато українців. Власне у цей період, на думку багатьох дослідників, було закладено підвалини вітчизняної військової дидактики. Про це детально викладено у розділі І.

У XIX ст. в Європі вагомий внесок у дидактику зробив німецький педагог А. Дістервег (1790-1866), який, як і К.Д. Ушинський, відстоював прогресивні принципи дидактики.

Світова дидактика першої половини XX ст. розвивалася на філософських засадах прагматизму. Наприклад, американський психолог і педагог Дж. Дьюї (1859-1952) заснував педоцентризм – керування практичним досвідом, навчання без програм, широка дитяча і вчительська самостійність. Застосування педоцентризму в американський системі освіти завдало їй шкоди та викликало її перебудову в 50-60-х роках ХХ ст.

Також серед українських педагогів-теоретиків цього часу необхідно відзначити С.Ф. Русову (1856-1940), серед практиків – наркома освіти українського радянського уряду Г.Ф. Гринька (1890-1938). Одним із творців української освітньо-виховної системи був Григорій Ващенко (1878-1967). У сузір’ї великих педагогів минулого і сучасного зіркою першої величини є А.С. Макаренко    (1888-1939).

До когорти видатних українських дидактів-практиків 50–60-х років ХХ ст. увійшов В.О. Сухомлинський (1918-1970) – засновник гуманістичної, новаторської педагогіки. До відомих теоретиків дидактики відносять російських педагогів М.М. Скаткіна, М.О. Данилова, Ю.К. Бабанського та ін.

Період 50–80-х років ХХ ст. у дидактиці також є часом професійних вчених-педагогів і частково психологів, причому останні займалися психологією навчального процесу і разом з тим впливали на нього. До таких фахівців можна віднести: О.М. Арсеньєва, який розробляв теорію освіти; Б.П. Єсипова – опрацював теорію навчального процесу; Л.В. Занкова, який зробив значний внесок у створення концепції розвиваючого навчання та ін. У цей же час в Україні  плідно  працювали С.Х. Чавдаров, В.І. Помогайба,  А.М. Алексюк, Г.С. Костюк.

У 60-70-х роках ХХ ст. у Росії найактивніше діяли І.Л. Лернер, М.О. Сорокін, М.М. Поташник; в Україні – В.О. Онищук, І.Т. Федоренко. Психологи П.Я. Гальперін і Н.Ф. Тализіна розробили і обґрунтували теорію поетапного формування розумових дій – сучасну ефективну концепцію навчання. У другій половині 80-х років ХХ ст. основними розроблювачами сучасної гуманістичної дидактики виступали вчителі-новатори: І.П. Волков, Є.М. Ільїн, С.М. Лисенкова, В.Ф. Шаталов та ін.

Ряд російських військових вчених-педагогів, серед яких в першу чергу, слід відзначити О.В. Барабанщикова, С.С. Муцинова, В.В. Офіцерова, Є.М. Короткова, Ю.Ф. Худолеєва, розробили на основі праць і концепцій І.М. Сєченова, І.П. Павлова, С.Л. Рубінштейна, А.О. Смирнова, Н.А. Менчінської, В.А. Крутецького асоціативно-рефлекторну теорію навчання. У ці роки у військовій педагогіці окремі аспекти проблемного навчання опрацьовували військові вчені А.М. Воробйов, В.М. Гурін, програмованого навчання –     О.В. Барабанщиков, Б.Ц. Бадмаєв, а теорію поетапного формування розумових дій – С.І. С’єдін. Найпопулярнішою у військовій дидактиці є концепція проблемно-діяльнісного навчання, яку обґрунтували О.В. Барабанщиков, А.Г. Давидов, А.М. Воробйов, Є.М. Коротков.

Серед українських військових педагогів значний внесок у розвиток військової педагогіки зробив професор В.В. Ягупов, який заснував наукову школу військових педагогів.

Загалом військова дидактика відповідає на запитання: “Чого вчити?” (дає наукове обґрунтування змісту навчання) і “Як вчити?”, водночас “Кого, для чого і як вчити?” Таке визначення військової дидактики є традиційним.

Але сучасні умови розвитку вітчизняної військово-педагогічної науки, а також соціальні запити до ЗС України, свідчать про те, що таке визначення військової дидактики вимагає суттєвого уточнення. Це диктується тим, по-перше, що обсяг знань, які необхідні військовому фахівцеві, швидко зростає. Сьогодні робити акцент на опануванні військовослужбовцями тільки певної сукупності знань не можна. У кожного воїна необхідно сформувати вміння самостійно поповнювати свої знання, орієнтуватися у сучасній інформації, розуміти своє місце і роль у системі бойового застосування підрозділів, військових частин (з’єднань). Це означає, що військова дидактика має бути спрямована до особистості воїна, який навчається. Процес бойової та гуманітарної підготовки необхідно організувати таким чином, щоб він умів самостійно вчитися, сформував у себе навички та вміння до самоосвіти.

По-друге, це – навчальна діяльність воїнів, яка має свої, притаманні тільки їй, психологічні та фізіологічні закономірності. Напевно, сучасна військова дидактика повинна враховувати і ці закономірності.

Існують також і певні труднощі під час визначення предмета військової дидактики. У загальній дидактиці є кілька підходів до цієї проблеми. Наприклад, одні визначають її предметом навчання засібом освіти та виховання; другі – як закономірності та принципи навчання, його цілі, наукові підвалини змісту навчання; треті – як взаємодію викладання і навчання в їх єдності; четверті вважають, що предметом загальної дидактики є не тільки власне процес навчання й учіння, але й умови, необхідні для його здійснення (зміст, організація, засоби тощо), а також різні відносно стійкі результати цих умов. Польський вчений-дидакт Ч. Купісевич до навчальної діяльності відносить також і самоосвіту. Усе це свідчить про те, що навчальний процес має багатоаспектний характер, і це, безперечно, накладає свій відбиток на визначення об’єкта і предмета як загальної, так і військової дидактики.

Сучасна військова дидактика, виходячи на світові позиції та спираючись на сучасні концепції навчання, відкриває нові явища у військово-педагогічному процесі – комп’ютеризацію, кібернетизацію, активні методи навчання та ін. Вона опрацьовує такі проблеми, що є її завданнями:

- визначає мету й обґрунтовує зміст навчання військовослужбовців;

- досліджує сутність, закономірності та принципи навчання, а також шляхи підвищення його розвиваючого та виховного впливу на воїнів;

- вивчає закономірності навчально-пізнавальної діяльності воїнів і шляхи її активізації у процесі навчання;

- обґрунтовує систему методів навчання й умови ефективного їх застосування і вдосконалення;

- визначає й удосконалює організаційні форми навчальної роботи у підрозділах і військових частинах (з’єднаннях);

- обґрунтовує ефективні та об’єктивні критерії оцінки результативності як усього військово-дидактичного процесу, так і викладацької діяльності суб’єктів навчання та їх навчальної діяльності тощо.

Загальна військова дидактика досліджує загальну теорію і методику навчання та, відповідно, дає їх обґрунтування.

Специфіка, особливості викладання окремих навчальних предметів бойової та гуманітарної підготовки, навчальних дисциплін у ВВНЗ – це предмет вивчення часткових (окремих) методик. Тому що, наприклад, гуманітарна підготовка суттєво відрізняються від викладання тактики або спеціальної підготовки. Ще більш специфічним є проведення занять з фізичної підготовки. У зв’язку з цим загальна військова дидактика досліджує тільки загальнотеоретичні засади процесу навчання військовослужбовців, а окремі методики, використовуючи її рекомендації та висновки, обґрунтовують організацію навчання з окремих предметів бойової підготовки. Природно, що загальна військова дидактика і часткові (окремі) методики розвиваються у тісній взаємодії між собою і взаємозбагачуються, тому що вони мають спільний об’єкт наукового дослідження – військово-дидактичний процес. Часткова (окрема) методика виділяє у цьому об’єкті те, що є специфічним для викладання конкретного предмета бойової підготовки зокрема. Отже, військова дидактика відноситься до часткової методики, як теорія до практики.

Отже, військова дидактика – це галузь військово-педагогічної науки, яка вивчає, досліджує, узагальнює та обґрунтовує цілі, закономірності, принципи, зміст, форми та методи навчального процесу, взаємодію суб’єктів навчання, вплив цих педагогічних явищ на формування особистості військовослужбовця і  злагодження підрозділів, військових частин (з’єднань).