Розвиток військової педагогіки в Україні

Військове навчання і виховання українського війська має глибокі коріння, що сягають глибини століть. Перші паростки військового навчання і виховання можна знайти у давніх слов’ян, у яких підготовка до військової справи була необхідною для виховання повноцінного чоловіка. В процесі свого розвитку система військового виховання пройшла кілька етапів, пов’язаних із історичними умовами та тогочасним рівнем військової думки.

Український військовий педагог, професор В.В. Ягупов, виділяє три основні етапи розвитку військового виховання в Україні. Першим етапом є доба Київської Русі, який поділяється на періоди: додержавницький період (до ІХ ст.), період існування єдиної держави (Х-ХІ ст. ст.), період роздробленості та існування Галицько-Волинської держави (ХІІ – перша половина ХІV ст. ст.). Далі виділяється другий етап – козацький, який поділяється на період зародження та становлення (кінець XV – перша половина ХVІІ ст. ст.), період України-Гетьманщини (середина ХVІІ – друга половина XVIII ст. ст.). Перехідною добою між цими двома етапами є литовсько-польська, під час якої українські військові формування хоч і не мали державницького характеру, все ж існували у складі армій Великого Князівства Литовського і Польщі. У XIX ст. на східноукраїнських землях поширюється єдина для всієї Російської імперії система виховання, на заході України – австро-угорська система. Однак це не змогло знищити українські військові традиції, які були відроджені під час Визвольних змагань 1917-1921 років. Третій етап, який розпочався напередодні Першої світової війни та охоплює першу половину ХХ ст., також поділяється на кілька періодів: переддержавницький період – військовий рух у Східній Галичині, створення Легіону Українських Січових Стрільців (1911-1917), період існування українських державних урядів УНР, ЗУНР, Гетьманату та Директорії (1917-1920) та період 40 – 50-х років, коли існували українські національні збройні формування, які боролись за українську державність. Отже, традиції військового виховання в Україні пройшли тривалий та складний шлях упродовж багатьох століть.

Розглянемо перший етап розвитку військового виховання в Україні. Київська Русь увійшла в історію як могутня європейська держава Середньовіччя, яка залишила численні згадки у творах вітчизняних літописців, візантійських істориків, західноєвропейських хроністів та арабських мандрівників. Її географічне розташування (кордони степу та лісостепу) зумовило ще з бронзового віку протистояння скотарів півдня та мисливців і, пізніше, землеробів півночі та заходу. Отже, війна була багатовіковим фактором політичного і соціально-економічного розвитку цієї прикордонної країни. Тому військова справа набуває величезного значення у формуванні молодої держави. Ось чому перші згадки про слов’ян пов’язуються з військовою справою, адже дружинник і торговець з Русі часто виступали в одній особі. Слов’ян змальовують як хоробрих і здібних до військової справи людей. Так, Прокопій Кесарійський, змальовуючи події 549 р., відзначає силу слов’ян і страх, який відчували по відношенню до них інші народи, піддані Візантії: “…військо склавінів чисельністю не більше ніж три тисячі перейшло річку Істр, причому ніхто не виявив їм опору… Без перешкод перейшовши річку Гебр, вони розділилися надвоє. І ось архонти ромейського війська в Іліріці та Фракії, вступивши у бій і з тими, і з іншими, несподівано зазнали поразки… хоч ці (слов’яни) сильно поступались їм у чисельності”. Звичайно, така військова майстерність і хоробрість могла бути досягнута лише за умов усталеної системи військово-патріотичного виховання.

У додержавний період історії слов’ян військо складалося з усього народу, здатного до бойових дій. Оскільки війна була справою всіх дорослих чоловіків, можна припустити, що військова підготовка була приватною справою родини. Більшість іноземних авторів не торкалися у своїх творах проблеми виховання воїнів, а, переважно, змальовували військові сутички, зброю, зовнішній вигляд воїнів тощо.

З появою держави створюється професійне військо, спочатку досить нечисельне – дружина. Її очолював князь. Дружина поділялась на групи: старшу та молодшу. Сини князя та “кращі мужі” (бояре) отримували у володіння певне місто або територію для свого утримання. Старша дружина брала участь у князівських з`їздах. Крім того, вони мали власні дружини. У ХІІ ст. старша дружина вже перестала бути військовою силою у власному розумінні цього слова. “Кращі мужі”, з яких вона складалася, зберігали назву дружинників за традицією.

Найміцнішою опорою князя були молодша дружина (“отроці”, “гридні”, “децски”). Тому князь спирався на свою дружину, якщо старша чинила опір його рішенням. Вона була найдосвідченішою і активною військовою силою. Щодо характеру взаємовідносин між дружинниками, то його можна назвати “товариством індивідуалістів”. Кожен воїн мав високорозвинуте почуття власної гідності і був готовий захищати її з мечем у руках навіть проти власних товаришів, але в бою дружинники виступали як єдина  корпорація, забувались усі внутрішні суперечності. Їхній князь – лише перший серед рівних. Так, Лев Діакон пише: “Був серед скіфів (слов’ян, – Авт.) Ікмор, хоробрий чоловік, шанований за одну свою доблесть, а не знатність…, перший після Сфендослава (Святослава – Авт.) командир війська…”. Рішення князя можна було оскаржити, іноді примусити його прийняти інше рішення (наприклад, дружина примусила князя Ігоря повернутися за даниною до древлян, що завершилось загибеллю князя). Князь прислухався до думок своєї дружини, зважав на її ставлення до нього. Так, Святослав на пропозицію прийняти християнство відповів: “а дружина моя сему сміятися начнуть”. За іншими думками, молодшою дружиною називали саме молодь, що навчалася військової справи.

Поява професійного війська зумовила потребу у військовому вихованні юнаків. Імовірно, саме вони спочатку називалися  “молодшою дружиною”.

На той час можна вже спостерігати появу своєрідних “військових династій” – сини дружинників виховувались разом, утворюючи військову аристократію – найкращих професійних вояків, які передавали свої знання та навички у спадок і нічим, крім війни, не займалися.

 

 

Князь Святослав (942-972)

Військове виховання базувалося на патріотичних засадах. Достатньо згадати слова князя Святослава: “…та не посоромимо землі Руської. Але ляжемо кістьми, бо мертві сорому не імуть”.

До військового життя готувалися вже з малих років. Святослав Ігорович почав воювати змалку: “сунув копям Святослав на деревлян, і копя полетіло поміж вуха коневі й ударило коня в ноги, – бо був він ще малий”. Володимир Мономах ходив на полювання з тринадцяти років. Данило Галицький володів мечем у кількарічному віці. Коли бояри хотіли розлучити його з матір’ю та один боярин, Олександр, узяв його коня за повід, “він вийняв меч, і рубнув його, і коня порубав під ним”. Так і Лев, син Данила Галицького, з малих літ ходив у бій під опікою довірених бояр. Існував звичай утримувати старих воїнів, які вже не могли воювати і не мали родини, для навчання молоді. Тогочасне навчання і виховання не мало систематичного характеру. Кожен воїн самостійно вдосконалював свою майстерність. З молодих років дружинники вчилися досконало володіти списом, мечем, бойовою сокирою, влучно стріляти з лука. Важливим було також вміння їздити верхи та керувати човном. Значне місце у системі військового виховання належало полюванню. Час від часу влаштовувались “ігрища”, на яких вояки демонстрували свою силу та бойову підготовку. У “Повісті минулих літ” є оповідання про Кожем’яку, молодого силача, який рвав руками шкіру, затримав у бігу вола і вирвав йому з боку шкіру з м’ясом. Так описує літопис його бій із печенізьким велетнем: “Розміряли місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув печеніжина в руку на смерть і кинув ним об землю”. Подібне свідчення існує про Тьмутараканського князя Мстислава Володимировича, що у 1022 році переміг князя касогів Редедю “Не зброєю биймося, а поборімся”.

Таким чином, у військовій підготовці часів Київської Русі неабияка роль приділялася фізичному вихованню, зокрема, боротьбі, яку застосовували у змаганнях серед гриднів. Це можна пов’язати із так званими показовими ігрищами, де бажаючі сперечалися зручністю і силою. Для таких змагань існували окремі майдани, що теж звалися “ігрищами”. На подібних майданах дружинники мали змогу показати свою майстерність. Отже, основними формами військового виховання, які впливали на формування особистості вояків, були такі:

- фізичні вправи та навчання верхової їзди;

- вправи, завдяки яким вдосконалювалась майстерність володіння зброєю;

- вправи, під час яких відпрацьовувалась взаємодія в колективі.

З досягненням повноліття молодь виконувала доручені справи князя та старших дружинників, найчастіше – перевозити накази, листи і всякі доручення. Із здобуттям військової вправності молоді воїни брали участь у походах. Під час бою вони піклувалися про коней дружинників, найдосвідченіші з них особисто брали участь у невеликих боях, сутичках і роз’їздах. У 1160 році князь Святослав “перебрав молодь і з берендичами та каєпичами пустив на половців”.

Певний вплив на виховання воїнів справляли традиції військового виховання у скандинавів (варягів). Багато варязьких        найманців воювали у війську князя. Вони відрізнялися високою боєздатністю. У варягів існувала усталена система військового виховання. Його характерною рисою було віддавання знатних юнаків у родини простих воїнів. Завдяки цьому відбувався більш широкий контакт з однолітками, що сприяло формуванню військової єдності та “почуття ліктя” з раннього дитинства. Також із скандинавської міфології було запозичене особливе ставлення – презирство до смерті, її розглядали як перехід у нову фазу життя. Наскільки     повно було запозичено цю систему, сказати важко, але джерела свідчать про те, що варязькі традиції у воїнському дусі русичів були досить сильними. Руські дружинники не здавалися в полон, що було пов’язане з варязькими уявленнями про “цей” і “той” світи. Лев Діакон писав: “Про тавроскифів (русичів) розповідають ще й те, що вони… ніколи не здаються ворогам навіть переможені, – коли нема вже надії на порятунок, вони… себе вбивають”. Вважалося, що вмерти у бою почесніше, ніж потрапити у полон. Крім того, сага про Олафа Святого змальовує його у новгородського князя Ярослава Володимировича (майбутнього Ярослава Мудрого), при чому не вказується на відмінності виховання у Новгороді та Скандинавії. Все це свідчить про вплив військового виховання варягів на професійну підготовку руського війська.

На військову справу Київської Русі вплинули також контакти зі степовиками. Кочівники часто нападали на Русь, але їх інколи наймали князі для боротьби з конкурентами (особливо під час роздробленості).

Контакти з Диким Степом призвели до появи легкої кінноти та нового виду зброї – шаблі. Степова знать часто посилала своїх синів для навчання військової справи до руських князів. Багато кочівників були васалами останніх. Так, після приходу половців у Степ, печенізькі і тюркські племена поступили на службу до київського князя, який поселив їх у Пороссі. Пізніше (сер. ХІІ ст.) ці племена отримали назву “чорних клобуків”. У них було яскраво виражене почуття військового обов’язку, на відміну від варягів- найманців. Вірні своєму слову, “чорні клобуки” ніколи не залишали князя, навіть якщо бій був програний. Вплив Степу відбився на формуванні як менталітету в цілому, так і, зокрема, більш ускладненого військового “кодексу честі”.

Вплив Візантії на військову справу русичів можна назвати військово-культурним. Візантійці широко використовували наймані загони слов’ян, а з 988 р. в Константинополі постійно перебував шеститисячний варяго-руський корпус, який, зокрема, брав участь у бойових діях на Апеннінському півострові під час германо-візантійської війни. Звичайно ці війська приймали християнство (хоч часто лише поверхово), що врешті-решт вилилось у поширення на Русі культу святого Георгія-Юрія, як захисника і покровителя усіх воїнів. Крім того, перебуваючи у країні з багатовіковою історією, найманці не могли не запозичити деякі військово-професійні навички, які вони поширювали у себе на Батьківщині. Елементом військового виховання стає позитивний приклад. В якості цього прикладу виступають воїни, визнані святими, що мали слугувати прикладом не лише бойової майстерності, а й готовності захищати християнську віру.

Таким чином, військове виховання Київської Русі, що виникло на слов’янський основі, розвивалось під трьома основними впливами: варязьким, степовим і візантійським та базувалося на патріотичному вихованні, досягло високого рівня, прославивши давньоукраїнську армію по всій Європі.

Традиції військового виховання, що склалися за княжих часів, знайшли своє продовження у наступних століттях і стали основою виховання українського вояцтва в добу Козаччини.

Розвиток військового виховання за часів Козаччини. Через татарську небезпеку в другій половині XVI ст. населення Україні концентрується на Поліссі, Волині, Поділлі та в Галичині. Але багаті на рибу, дичину, хутряних звірів долини лісостепових річок приваблювали промисловців-уходників. Вільне чоловіче населення навесні спускалося на човнах вниз Дніпром, де воно займалося рибальством і мисливством, а восени поверталось додому. Напади татар змусили Литву зміцнити свій південний кордон системою фортець. Були побудовані замки у Києві, Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві, Барі, Кам’янці. Отримавши земельні угіддя на умовах виконання обов’язків прикордонної варти, знать будує замки, в яких набирає з вільного люду козацькі дружини. Провідними рисами дружинників вважалися відданість сюзерену, готовність до самопожертви, рівність, братерство, корпоративність вояків, право вільного переходу до іншого феодала.

Наприкінці XV – на початку XVI ст. ст. починається нова доба в історії України – доба Козаччини. Козаки не лише продовжували славні традиції своїх попередників, вони також стали головною рушійною силою у боротьбі українського народу за волю. Майже кожен рік козацькі ватаги на чолі з лицарською шляхтою ходять у глибину татарських степів, на Молдову, штурмують турецькі фортеці, б’ються з татарськими загонами, звільняють полонених, захоплюють великі гурти степовиків. Особливо уславились організацією козацтва черкасько-каневські старости Остап Дашкевич та князь Дмитро Вишневецький. Професійні воїни-лицарі, вони все своє життя провели у походах. Саме Дмитро Вишневецький здійснив задум Дашкевича, і у 1553-54 рр. на острові Мала Хортиця заснував першу Січ. За задумом Дашкевича, тут мали утримуватись 2000 козаків, які повинні були плавати на чайках і перешкоджати татарам переправлятись через Дніпро. Французький інженер Г.-Л. де Боплан пише з цього приводу: “Ця держава нездоланна у захисті проти могутності турків та жорстокості татар, є міцною перепоною, здатною зупинити їхні безперервні, спустошливі набіги”.

Основними напрямками військового виховання за часів Козаччини було релігійне, патріотичне, військово-професійне, розумове, моральне, фізичне. Варто зазначити, що явище козацтва притаманне не лише Україні. Під час турецького володарювання на Балканах також виникали озброєні загони, які, як і українські козаки, вели боротьбу з турками (гайдуки у Сербії, Болгарії, Македонії; арматоли або мартолоси у Греції). Відмінність між українськими козаками та вищезгаданими загонами полягала у більшому відокремленні козаків від простого населення, оскільки з вищезгаданих країн лише Україна має достатню кількість вільних земель для поселення (взимку гайдуки мусили полишати військову справу і повертатись додому). Це відбилося на світогляді козаків, які протиставляли себе іншим верствам населення України та виробляли власні традиції (у тому числі й військові). Але козаки не протиставляли себе всьому населенню України, виступаючи поборниками православної віри та української культури. Так, гетьман Петро Сагайдачний разом із козаками вступив до Київського братства.

У своїй масі козацтво не було однорідним. Крім поділу на реєстрових та січовиків, існували інші категорії козацтва. У “прикордонних краях” мешкали козаки-хлібороби, які в разі небезпеки чи потреби кидали плуг та хапалися за шаблю. Крім них, по Низу “шниряли” ватаги незорганізованих козаків-добувачів, які не належали до січового товариства і на власний ризик нападали на татар.

Патріотичне виховання. Запорізьким козаком-січовиком вважався кожен, хто по прибутті на Січ вписувався у військовий список. Вважається, що для цього треба було відповідати таким умовам: бути вільним, не мати сім’ї, знати мову, бути православним та пройти на Запоріжжі підготовку з військової справи не менш ніж три роки. Пізніше, у XVIII ст., підготовка тривала близько року. Кампенгаузен (приватний секретар князя Потьомкіна) пише: “Кандидат, який здатний зносити труднощі січового життя, отримував вовняну козацьку одежу. Один рік він мусить прислужувати старшому козакові, лише після цього отримує повні права січового козака”. Хоча кандидат до січового козацтва мав відповідати певним умовам (див. вище), фактично ж до козаків приймали тих, хто не викликав підозри у січовиків. Серед них зустрічались і поляки, і росіяни, і волохи, і турки, і татари, і євреї. Однак усі вони, перебуваючи на Запоріжжі, приймали православ’я (якщо до приходу на Січ не були православними). Православ’я стало для козаків різного походження об’єднуючим фактором. Необхідність релігійного виховання була зумовлена неподільністю понять “віросповідання” та “національність”.

Військово-професійне виховання. Служба відбувалася “по черзі”. Одна частина відбувала службу у січовій облозі, інша – виконувала вартові обов’язки в степу, на службі у флотилії тощо. На службу козак мав приходити із власною зброєю, одягом і харчами. У час походів козаки дотримувались суворої дисципліни, беззастережно виконували накази старшини, оскільки цього вимагав суворий час, напруження фізичних і психічних сил. Безперервні війни, походи гартували тіло й дух козаків. Поступово впроваджувалась спеціальна система військового виховання юнаків – козацька педагогіка, яка поступово набирала все рельєфніших і чіткіших форм. Вона була вершиною української народної педагогіки і втілювала в собі національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу.

Ця система передбачала такі основні завдання:

- готувати фізично загартованих воїнів-захисників рідного народу;

- виховувати в підростаючого покоління український національний характер і світогляд;

- формувати лицарські моральні чесноти, гуманізм, милосердя;

- виробляти нетерпимість до всього, що протистоїть гуманній сутності людини;

- виховання громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу, власної самостійної держави на світовому рівні.

- виховувати високу дисциплінованість;

- зміцнюючи військове товариство, формувати морально-бойові якості, що особливо необхідні в бою, – стійкість, мужність, відвагу, здатність переносити суворі випробування заради перемоги над ворогом.

Наприклад, неписані закони Кодексу лицарської честі передбачали:

- виховання любові до батьків, рідної мови, вірності у коханні, дружби, побратимства, шанобливого ставлення до України;

- готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема дітей;

- шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі;

- непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі та духовності;

- відстоювання повної свободи та незалежності особистості, народу, держави;

- турботу про розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;

- прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;

- цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму, уміння завжди та всюди вчиняти шляхетно, виявляти інші чесноти.

Низка цих завдань є актуальною й для сучасної української педагогіки. У зв’язку з цим цікавим є кодекс лицарських звитяг:

- готовність боротися до загину за волю, віру, честь і славу України;

- нехтування небезпекою, коли це стосується життя друзів, побратимів, України-неньки;

- ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників, героїзм, подвижництво в праці та бою.

Першим ступенем козацької педагогіки було сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської та материнської педагогіки. Специфічною була роль батька: цілеспрямоване загартування своїх дітей, формування в них лицарської честі, гідності, підготовка до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної волі.

Другий ступінь козацької педагогіки – родинно-шкільний. У козацьких школах найвищими були родинні, духовні та материнські цінності, які переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні цінності.

Потім молодь, яка прагнула знань, училася у колегіумах і академіях, європейських університетах, тобто отримувала вищу освіту, що становило третій ступінь.

По закінченні вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, у Запорізькій Січі.

Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташованої на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному вчилися ті юнаки, хто готувався на паламарів і дияконів, у цьому відділі було завжди 30 учнів. У другому відділі молодики учились сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут навчали грамоти, співа та військового діла. Кількість молодиків становила близько 50.

Як бачимо з відповідних джерел, військове виховання у Січі було ефективним і готувало кращих вояків, військова звитяга яких визнавалась навіть ворогами. Так, турецький літописець Наїма пише, що “нема в світі людей сміливіших, що менше дбали би про своє життя й менше лякались смерті”. Під час Визвольної війни навіть поляки відмічали хоробрість та звитягу козаків. Наприклад, П’єр Шевалье, який був секретарем французького посольства в Польщі, змальовуючи Берестейську битву зі слів польських офіцерів, пише: “Дві тисячі козаків відступили на малий пагорб, замкнулися в своєму таборі і вирішили боротися... В одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди... Нарешті, повністю оточені, вони майже всі загинули, але довелося з кожним з них вести бій. Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортами, витримав стрілянину поляків проти нього, витративши увесь свій порох, він потім узяв косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити,… хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче умерти, як справжній вояка”. Отже, з наведених прикладів можна побачити дійовість методів козацького військового виховання.

Для підтримання у війську “послуху та спокою” проводилась профілактика правопорушень. За найтяжчі злочини козаки накладали головами або назавжди залишали Січ без права повернення. Найтяжчим злочином вважалась втеча з поля бою. Польський хроніст Ставровольський пише, що “коли хто з них утече з битви, не сміє повернутись, бо скарають його смертю”. Засудженого прив’язували голим до стовпа, ставлячи коло нього бочку з вином і різки. Кожен, хто проходить повз, випиває чарку вина та б’є засудженого різками скільки хоче і по чому попало. Важкими злочинами вважалось зваблення чужої дружини, крадіжка тощо.

Козацтво поділялось на дві групи – старші козаки (в свою чергу, поділялись на заможних і “голоту”) та молодики. Хроніст Ставровольський (1628 р.) пише: “Кожен, охочий до воєнної слави... їде Дніпром до козацьких островів, а там їх вождь набирає з тих приходнів військо. Здатних вписує в реєстр... Прийнятих віддає під владу десятників-отаманів; їх вони слухають поки не зміниться їх заняття й становище. В козацькій раді не приймають участі “новики”, до трьох літ. За той час вони виконують повинності джурів, а коли що наброять, то їх карають отамани дуже дошкульно. Таких новиків, окрім дев’яти старих вояків, має під собою отаман тридцять, а деколи й п’ятдесят”. Молодики становили значний відсоток козацького війська. Той же Ставровольський зазначає: “самих козаків не більше п’ятнадцяти тисяч, але з новиками виходить сорокатисячне військо...”. За згадками Еріха Лясоти, молодики жили разом із старшими козаками у куренях, які створювались за територіальним принципом. В обов’язки молодиків входила  рибна ловля та “чорна” робота по куреню (прибирання, приготування їжі тощо), за що вони отримували гроші. Водночас козаки-молодики навчалися військовій справі у спеціальних січових школах. Перша подібна школа була заснована за часів гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного (1616-1622). Навчання було  платним. Одержані кошти йшли на утримання старих козаків, які не мали власної родини, однак і не бажали закінчувати своє життя у монастирі. Саме вони і навчали молодиків військовій справі, серед якої особливе місце займало фізичне виховання. У військову підготовку входило: фехтування на шаблях, верхова їзда, стрільба. За свідченнями іноземців, під час тренувань козаки “кулею гасять свічку”. Вінницький полковник Іван Богун заслужено вважався кращим фехтувальником Європи: він бився з шаблями в обох руках, перемагаючи одразу кількох нападників. Чільне місце відводилось також плаванню та керуванню човнами. Духовна, фізична та психологічна культура козаків стояли на високому рівні. Молодь охоче переймала від козаків - бувальців майстерність створювати стаціонарні і рухомі (пересувні) табори з возів, які приступом не могли взяти значно переважаючі сили ворога.

Крім вивчення військової справи, козаки отримували загальну освіту, тобто здійснювалося розумове виховання. Воно включало такі ступені: перший ступінь – сімейне, другій ступінь – родинно-шкільне, третій ступінь – підвищена і вища освіта. Козаки вчились читання, співів, письма, молитов та закона Божого. Устрій “школярів” був подібний січовому. Вони вибирали зі свого середовища двох отаманів (одного – для дорослих, другого – для молодих) строком на один рік. Гроші на навчання вони отримували частково від “наказних” батьків, частково – за дзвони та читання псалтиря, продаж ладану в січовій церкві, колядки. Крім того, молодики отримували певну частку від бойових запасів (свинцю та пороху), що приходили до Січі зі столиці на все низове військо. Запорізькі школи поділялись на січові, монастирські та церковно-приходські. Головним вчителем у школах був ієромонах-уставник. Він піклувався про здоров’я, лікував та сповідував молодиків; звітував про шкільні справи кошовому отаману.

Молодики, щоб стати повноправними козаками, мали знайти поручителя. За звичаєм, останній приводив молодика до куреня та вихваляв його якості. Спочатку козаки відмовлялись приймати молодика. Лише після тривалих переконань поручителя козаки   погоджувались прийняти молодика до куреня.

Особливий статус серед молодиків мали так звані джури. Джурами називались ті молодики, які проходили навчання не разом з усіма, а у відомих козаків. Козаки, що прославили себе у походах, утримували по два-три джури. При отриманні “звання” джури вони одержували чингал (різновид кинджалу). Також вони мали право носити рушницю або пістолі, але не мали права носити шаблю. Через три роки служби у свого наставника вони ставали повноправними козаками.