Характерні риси розвитку освіти в Україні у ХІХ столітті

XIX століття займає особливе місце в розвитку культурно-освітніх процесів та педагогічної думки в Україні. Його умовно можна поділити на два періоди. Кожний з яких характеризується різним соціальним устроєм суспільства, різними темпами розвитку виробництва, науки, інших суспільних сфер. Своєрідною межею, що розподіляла ці два періоди, була відміна кріпосництва, яка сприяла зародженню і розвитку в Україні капіталістичних та  зміні характеру виробничих відносин. Це була епоха двох великих війн (1812 р. та Кримська), зміни декількох російських царів, кожний з яких намагався всупереч своєму попереднику внести щось нове в організацію державного устрою. Для України властивим було і те, що після придушення польського повстання 30-х років і переходу Польщі у підпорядкування Росії, український народ Західного регіону почав зазнавати утисків з трьох боків: польської шляхти, українських магнатів та російського царського уряду.

Загалом XIX століття позначається відкриттям різних типів навчальних закладів, зокрема, було відкрито ряд університетів (Харківський – 1805 р., Київський – 1834 р., Одеський – 1865 р.). Функціонувало декілька ліцеїв, що прирівнювалися до вищих навчальних закладів, збільшувалася кількість гімназій (серед них і жіночі), відкривалися різноманітні народні школи й училища, церковно-приходські школи, земські, недільні школи, кадетські корпуси, інститути шляхетних дівчат, різні професійні училища.

Репресії щодо української культури і мови не ослабили зусиль прогресивних діячів освіти щодо навчання дітей рідної мови. Незважаючи на переслідування, багато з них порушували це питання на сторінках педагогічної преси, висловлювали обурення у своїх статтях, виступах, продовжували друкувати підручники українською мовою, серед яких поширеними були Граматика П.О. Куліша, Українська граматика І.П. Деркача, Українська абетка М. Гатцука, Читанка Т.Г. Лубенця під псевдонімом Т. Хуторного та інші. У 1876 році царським урядом був виданий ще один указ – Ємський, за яким українська мова повністю заборонялася не лише у школах, але взагалі у суспільному житті.

Характерною особливістю цього періоду була поява напівлегальних об’єднань української демократичної інтелігенції – громад, які прийшли на зміну поодинокій просвітянській роботі. Після розкріпачення селянства громади відкривали безкоштовні школи, видавали дешеві популярні книжки. У Галичині (Австро-Угорщина) кріпацтво було скасовано у 1848 р. На той час у селах почали засновувати перші народні школи, так звані тривіальні, що давали початкову освіту.

Для вищої освіти духовенства України за розпорядження цісаря Йосифа II було створено спеціальну семінарію у Львові та окремий відділ при Львівській академії, де навчання відбувалось українською мовою.

У 1869 р. на Західних землях для освіти селян було засновано товариство “Просвіта ” , почався активний розвиток видавничої справи, виходило близько 80 періодичних видань, що сприяло відродженню національної свідомості.

У першій половині XIX століття та в середині його проти існуючого становища в освіті гостро виступали А.А. Прокопович-Антонський, В.Н. Каразін, В.В. Капніст, І.Ф. Тимківський, О.М. Максимович, Т.Г. Шевченко, О.П. Потебня, І.П. Котляревський, П.П. Білецький-Носенко, К.К. Ушинський та інші.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1870) – видатний педагог. Народився в Тулі, навчався в Новгород-Сіверській гімназії, закінчив юридичний факультет Московського університету. Працював професором Ярославського юридичного ліцею, служив у Міністерстві внутрішніх справ, згодом викладав словесність і був інспектором у Гатчинському сирітському інституті, інспектором класів Смольного інституту шляхетних дівчат. Після конфлікту з керівництвом інституту його було відряджено за кордон (Австрія, Швейцарія, Бельгія, Франція, Німеччина) для вивчення організації жіночої освіти. Після відрядження повернувся в Україну, яку вважав своєю Батьківщиною.

К.Д. Ушинський залишив чималу педагогічну спадщину: “Людина як предмет виховання”, “Про користь педагогічної літератури”, “Про народність у громадському вихованні”, “Про елементи школи”, “Проект учительської семінарії, “Праця в її психічному і виховному значенні”, “Дитячий світ” та інші праці. Писав російською мовою, упорядковував посібники для російської народної школи, проте ніколи не цурався свого народу, своєї Батьківщини – України, палко любив її. У приватному листі від 9 грудня 1863 р. до приятеля – відомого педагога Модзалевського – він називає себе українцем.

К.Д. Ушинський (1824-1870)

Важливу роль у підготовці людини до життя К.Д. Ушинський відводив її моральній вихованості. Моральне виховання дитини слід починати з найменшого віку і здійснювати постійно і систематично. Воно має бути спрямоване на формування у дітей кращих моральних рис і почуттів: патріотизму й гуманізму, любові до праці та дисциплінованості, чесності й правдивості, почуття обов’язку і відповідальності, власної гідності та громадянського обов’язку, скромності, твердості волі й характеру вчив Іван Якович Франко (1856-1916) – видатний український письменник і педагог-науковець. У його спадщині – понад сто наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки.

У статтях “Народні школи і їх потреби”, “Великі діяння пана Бобжинського”, “Освіта народу Галичини”, “Педагогічні невігласи” та інших гостро критикував недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду в галузі освіти.   Боровся за створення шкіл, які були б тісно пов’язані з життям та інтересами народу. Поєднання навчання з працею, широка освіта, використання найкращих надбань людства, всебічний розвиток мислення та інших психічних процесів дитини – такі завдання він ставив перед школою, навчанням і вихованням.

Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у тому, щоб забезпечити правильне розумове, фізичне і моральне виховання учнів, навчити їх правильно мислити, а це можливе лише за умов, що навчання здійснюватиметься рідною мовою учнів, яка має величезне значення у вихованні любові до рідного слова, його краси і чарівної милозвучності. Важливим засобом такого виховання дітей має бути народна творчість і художня література.

Характерною особливістю діяльності українських діячів початку ХІХ століття було їхнє намагання інтегруватися у світовий культурний простір шляхом вивчення зарубіжного досвіду, зокрема, досвіду освітньої роботи серед українців в інших країнах.