Метод обговорення матеріалу, що вивчається.

Головний недолік усного викладення навчального матеріалу, який полягає у монолозі, компенсується методами обговорення матеріалу, що вивчається. Ця група методів передбачає колективну навчально-пізнавальну роботу суб’єктів навчання та забезпечує активний зворотний зв’язок у процесі навчання. Такий характер спільної роботи військового педагога з воїнами визначається діалогом (від грец. dialogos – розмова між двома або кількома людьми).

Обговорення матеріалу, що вивчається, у військовій дидактиці має на меті допомогти тим, хто навчається, в невимушених обставинах всебічно проаналізувати специфіку і зміст навчального матеріалу, правильно осмислити та закріпити і, відповідно, обґрунтувати його, навчити використовувати у військово-практичній діяльності. Ця група методів навчання у сполученні з іншими методами широко застосовується у процесі навчання військовослужбовців.

Основні різновиди цієї групи методів: бесіда, мозкова атака, інтелектуальна розминка, дискусія, ділова гра, семінар, брифінг та ін.

Бесіда – метод словесного обговорення матеріалу, що вивчається, є найпоширенішим у навчанні військовослужбовців. Вона є діалоговим методом навчання і має певні пошукові та активізуючі властивості. Бесіда здійснюється у формі цілеспрямованої і старанно підготовленої розмови військового педагога з воїнами. При цьому він знає відповіді на всі запитання, які підготовлено заздалегідь для обговорення з підлеглими. Основні різновиди навчальної бесіди: вступна (проводиться з воїнами як підготовка до групових, тактично-стройових, тактичних та інших практичних занять, до вивчення нового матеріалу), повідомлююча (базується на спостереженнях, певних документах та ін.), бесіда-повторення (проводиться для закріплення навчального матеріалу), контрольна (використовується для перевірки знань, які засвоєно), репродуктивна (використовується для відтворення матеріалу, який було засвоєно раніше), катехізисна (спрямована на відтворення відповідей, які вимагають тренування пам’яті), евристична (військовий педагог за допомогою вміло поставлених запитань скеровує тих, хто навчається, на формування нових знань, висновків, правил, законів, логічних обґрунтувань, використовуючи наявні знання і досвід) та ін.

Але використання бесіди у навчанні воїнів є доцільним тільки у тому разі, коли воїни оволоділи необхідною сукупністю знань з теми, що вивчається, ознайомлені з проблематикою і мають певний особистий досвід. Відсутність цих умов призводить до перетворення бесіди на нудну і беззмістовну балаканину. Коли військовий педагог з’ясовує слабку підготовку воїнів до бесіди, напевно, замість того, щоб “бавитися” в запитання і штучно, насильно примушувати  відповідати на них, краще самому викласти питання, що вивчається, з аналізом фактів і явищ і, безумовно, наданням варіантів їх вирішення або вмілим використанням однієї з різновидів бесіди, яка є більш методично обґрунтованою й оптимальною у даній дидактичній ситуації.

Метод бесіди, який вважається дієвим способом розвитку розумових процесів і формування необхідних властивостей захисника Вітчизни, використовується у тих випадках, коли проблеми, які слід обговорити, є надмірно складними і воїни не в змозі їх зрозуміти як самостійно, так і під час проведення занять іншими методами. Бесіду можна застосувати як окремий прийом навчання під час лекції для більш дохідливого пояснення певних її складних положень. Після лекції рекомендується її використовувати для поглиблення знань, які вимагають додаткової самостійної роботи, а також з метою обговорення і контролю рівня опанування навчальним матеріалом.

Дієвість бесіди та активну участь у ній воїнів забезпечують чітке з’ясування ними її мети і змісту, акцентування й повторення її вузлових проблем і способів їх розв’язання, зв’язок з попередніми знаннями та військовою практикою, застосування спеціальних прийомів активізації навчально-пізнавальної діяльності тих, хто навчається.

Результативність бесіди безпосередньо пов’язана з умінням офіцера (сержанта) правильно сформулювати запитання до проблеми, яка вивчається. Наш співвітчизник К.Д. Ушинський писав: “Вміння ставити запитання і поступово підсилювати складність і трудність відповідей є однією з головних і необхідних педагогічних звичок”. Питання необхідно формулювати таким чином, щоб “зачепити” емоційно-мотиваційну сферу особистості військовослужбовця. Такі прийоми викликають позитивне ставлення воїнів до проблеми, яка вивчається, активізують їх навчально-пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери та збагачують психіку. Обґрунтована методика бесіди не тільки впливає на розумові процеси воїна, але й формує його особистість і справляє на неї безпосередній виховний вплив. Від офіцерів вимагається таке формулювання запитань, щоб вони були однозначними, мали емоційне забарвлення, допомагали зрозумінню змісту проблеми і сприяли ідентифікації воїна з військовою службою. Найефективнішими, безумовно, є проблемні запитання, які викликають певне розумове напруження, але водночас сприяють розвитку інтелекту воїнів. Також зміст питання і його конструювання залежать від предмета і характеру проблеми, яка вивчається, рівня освіти та підготовленості слухачів. Тому військовий педагог повинен обов’язково врахувати ці умови під час підготовки плану і змісту бесіди та формулювання відповідних запитань.

Бесіда краще виконує свою дидактичну роль тоді, коли військовий педагог ставить запитання до всього підрозділу, а не до окремих воїнів. Такий спосіб постановки запитань змушує воїнів до творчої активності та сприяє їх активній участі в обговоренні навчальних проблем. Тому між запитаннями та відповідями має бути певна пауза, яка є необхідною для розуміння воїнами проблеми, її обмірковування і відповідного формулювання власної відповіді. В іншому разі в бесіді беруть участь тільки військовий педагог і воїн, до якого звернуто запитання, а інші воїни будуть тільки пасивними спостерігачами цього процесу.

З дидактичного погляду найефективнішою є така педагогічна ситуація, в якій воїни самі формулюють запитання, визначають своє емоційне ставлення до них і беруть активну участь в їх вирішенні. Такі запитання мають ряд переваг над тими запитаннями, які ставить військовий педагог: 1) вони є результатом розумової діяльності воїнів під час бесіди; 2) за такими запитаннями уважно слідкують товариші по службі і, відповідно, активно їх обговорюють; 3) вони значно впливають на почуттєву сферу особистості і справляють виховний вплив на самих військовослужбовців; 4) вони допомагають військовому педагогу краще зрозуміти рівень володіння воїнами питання, яке вивчається; 5) вони сприяють пізнанню військовими педагогами індивідуально-психологічних особливостей підлеглих, і, відповідно, більш цілеспрямованій індивідуалізації їх навчальної діяльності.

Безумовно, дидактична цінність бесіди залежить не тільки від змісту, уміння ставити питання, але і від змісту і способу формулювання відповідей. Тому офіцер (сержант) має уважно стежити за відповідями воїнів, за їх повнотою, правильністю, обґрунтованістю та емоційною забарвленістю. Коли відповідь воїна є помилковою, офіцер (сержант) не повинен про те говорити напряму. Доцільно у такому разі ставити, наприклад, такі запитання: “Хто має щодо розв’язання цієї проблеми іншу думку?” або “Хто має бажання доповнити?”.  Зміст і форма постановки таких запитань стимулюють активну розумову роботу підлеглих, а не навпаки. Тільки після цього педагог повинен констатувати правильність відповіді, коли вона є обґрунтованою, повною і, навпаки, сам давати правильну відповідь, коли вона є помилковою або неповною, водночас вказуючи на помилки, які було зроблено.

Ефективність бесіди також залежить від уміння військового педагога керувати ходом бесіди, уважно стежити за межами часу, який було заплановано для розгляду відповідної проблеми, ставити основні та додаткові запитання, не відволікаючись на другорядні, уважно слухати відповіді воїнів, стежити за їх емоційним станом, залежно від їх змісту і характеру ставити наступне запитання.

Результативність бесіди, а також інших методів навчання, залежить від уміння організувати під час їх здійснення дискусію, яка є дійовим методом обговорення питання, яке вивчається. Вона передбачає колективне обговорення якоїсь спільної проблеми, під час якого пізнається істина.

Семінарське заняття багато в чому нагадує бесіду. Проте проблеми, що вивчаються і мають теоретичний і практичний характер, обговорюються більш ґрунтовно, всебічно і глибоко. Це –колективний науковий пошук певної дидактичної проблеми і шляхів її ефективного розв’язання. Учасники заняття аналізують навчальну проблему, виявляють причинно-наслідкові зв’язки, висувають шляхи її оптимального розв’язання, відповідають на запитання і дискутують з тими, хто дотримується протилежної думки.

Умовно можна сказати, що семінар – це творче сполучення позитивних властивостей бесіди та дискусії, але на більш високому методичному, науковому і теоретичному рівні. Такі вимоги до семінарського заняття, безумовно, передбачають відповідний рівень підготовленості суб’єктів навчання. Воно проводиться з курсантами вищих військових навчальних закладів, офіцерами, прапорщиками, а також сержантами і солдатами, які мають відповідну освіту і досвід самостійного вивчення складних наукових і практичних проблем.

Для забезпечення дієвості семінару рекомендується дотримуватися вищевикладених рекомендацій і побажань, які стосуються проведення бесіди та дискусії. Більшість із них є актуальними також і для семінару, тому що всебічна підготовленість учасників до заняття, їх ознайомленість з проблемою, що вивчається, уміння плідно працювати протягом всього заняття, активна і творча участь в обговоренні питань заняття, підтримання відповідного такту є передумовою успіху будь-якого обговорення матеріалу, що вивчається.

Отже, семінар – це головний вид занять для поглиблення і закріплення знань, формування переконань та розвитку особистості того, хто навчається.

Наочні методи навчання

Психолого-педагогічні експерименти довели, що 87% інформації людина отримує за допомогою зорових відчуттів, а 9% – за допомогою слуху. З того, що людина бачить, запам’ятовується до 40%, з того, що чує, – 20%, а з того, що водночас бачить і чує, – 50-80%. Із прочитаної інформації запам’ятовується 10%, також до 20% із почутої інформації, а коли ці процеси відбуваються одночасно – 30-50%. Якщо застосовуються аудіовізуальні засоби, то в пам’яті учасників процесу навчання залишається 50% переказаної інформації, а час навчання скорочується на 20-40%. Додамо, що 70% інформації засвоюється, коли ми її проговорюємо, а того, що говоримо і робимо, – 90%!

Цих прикладів достатньо, щоб у бойовій та гуманітарній підготовці одночасно зі словесними методами використовувати наочні, тобто такі, які, спираючись на різноманітні способи спостереження процесів, явищ, предметів і дій, впливають на зорові рецептори. Їх значення є настільки суттєвим, тому що наочне пізнання генетично випереджає словесне.

Серед наочних методів у навчанні військовослужбовців найчастіше застосовується метод показу, в основі якого знаходяться ілюстрація і демонстрація. Показ – це навчальний метод, що є сукупністю прийомів, дій і засобів, за допомогою яких у воїнів створюється наочний образ предмета, що вивчається, формується конкретне уявлення про нього. Цей метод практично використовується під час проведення майже усіх видів занять, незалежно від їх змісту і методики. За його допомогою реалізується принцип наочності навчання військовослужбовців.

Розрізняються два види показу: ілюстрація і демонстрація. Перший характеризується як допоміжний при словесному методі, його значення полягає в тому, щоб яскравіше підкреслити думку військового педагога. Засоби ілюстрування – це різноманітні картини, плакати, схеми, таблиці, умовні моделі, муляжі, карти, малюнки на дошці. Головна їх властивість – це нерухомість. Вони мають “оживати” в розповіді педагога.

Демонстрація характеризується рухомістю засобу показу. Це можуть бути: певна діюча модель бойової техніки або зброї; навчальний кінофільм чи його фрагменти; навчальна телепрограма, комп’ютерна навчальна програма; технічний пристрій; комп’ютерний показ та ін. У вищих військових навчальних закладах комп’ютери надають можливість моделювати будь-який процес або ситуацію, вибирати найоптимальніші варіанти розв’язання навчальної проблеми і, відповідно, значно розширюють можливості наочних методів навчання. У демонстрації – менше елементів супроводу, а більше самостійного значення натурального експоната, тому вона сприймається більш ефективно, ніж ілюстрація.

Змістовий компонент процесу навчання військовослужбовців і його характер створюють, по-перше, сприятливі можливості для використання наочних методів, і, по-друге, передбачають широке їх застосування. Предметом показу можуть бути: різні елементи або в цілому сучасне поле бою; місце проведення спеціальних і тактико-спеціальних занять; певні види бойової техніки та зброї; оглядові таблиці та схеми; предмети мистецтва та ін. Змістом цього показу, звичайно, є демонстрація різноманітних дій під час бойової та гуманітарної підготовки і способів їх виконання. Такий показ створює у воїнів реальне уявлення про майбутні навчальні та інші дії і, відповідно, допомагає психічному загартовуванню їх емоційно-вольової сфери та формує мотивацію навчально-пізнавальної діяльності. Після такого методичного обґрунтованого показу воїни значно швидше пристосовуються до важких умов військової служби та бойової підготовки, впевнено діють в умовах полігона і підвищеної бойової готовності.

У навчанні військовослужбовців показ можна використовувати і як окремий метод навчання (наприклад, показ бойової техніки та зброї військової частини, заняття в музеях, лабораторіях, на виставках, полігонах, танкодромах, тактичних полях, смузі перешкод, спортивному містечку тощо), і як дидактичний прийом (наприклад, під час розповіді, пояснення, лекції, проблемного заняття та ін.). Залежно від мети занять, теми і підготовленості воїнів показ може передувати вищезазначеним заняттям, бути основним видом проведення занять або доповнюючим.

Дієвість показу передусім залежить від всебічної його підготовки. Тому військовий педагог особисто повинен чітко уявити всі аспекти показу, добре опанувати його методику і методично правильно демонструвати предмет. Окрім навчальної функції кожен показ, особливо з тактико-спеціальної, технічної, спеціальної та інших видів загальновійськової підготовки, проведений в умовах, наближених до бойових, несе виховні, розвиваючі та психологічні функції. Здійснюючи показ, офіцер повинен створити вигідні психологічно та дидактично обґрунтовані умови воїнам для спостереження за предметом показу. Безумовно, слід обов’язково керувати цими спостереженнями за допомогою спеціальних методичних прийомів.

Практичні методи навчання

Показ як навчальний прийом часто використовується під час організації та проведення занять практичним методом, що має велике значення для всебічної підготовки військовослужбовців. Глибоке опанування воїнами теоретичного матеріалу суттєво залежить від практичного його закріплення, тому що практика є критерієм і показником ефективності всього процесу навчання. Ця група методів посідає надзвичайно важливе місце у практиці підготовки військ. Власне, найактуальнішим тут є прислів’я: “Теорія без практики є мертвою”, тому що воїни на полі бою, в першу чергу, перемагають шляхом практичних дій, а не теоретичними розмірковуваннями. Цього ж вимагає головний принцип навчання військовослужбовців, на якому наголошував М.І. Драгомиров: “Вчити війська тому, що необхідно на війні”. Отже, практичні методи навчання забезпечують військовослужбовцям формування навичок і вмінь, загартовування психіки та її розвиток, а також допомагають мужньо переносити тяготи та нестатки військової служби і сучасного бою.

 

Особливе та надзвичайно важливе місце серед практичних методів посідають тактико-спеціальні заняття і навчання, навчання військ різної модифікації, які безпосередньо формують, розвивають і вдосконалюють бойову майстерність військових частин і підрозділів.

Тут необхідно зробити одне суттєве зауваження. У підручниках з військової педагогіки не визначено практичні методи навчання, а є тільки “практичні роботи” або “метод практичних робіт”.

Радянські військові педагоги їх відносили до форм навчання. У цих джерелах визначено такі види практичних робіт:

-  обслуговування і ремонт бойової техніки та озброєння;

-  обладнання вогневих позицій;

- виконання навчально-бойових завдань під час тактичних навчань та бойових стрільб;

-  несення вартової та інших видів служб.

При цьому робиться суттєве зауваження про те, що ці заходи можна вважати методом навчання тільки тоді, коли вони окрім технічного або інших завдань мають і дидактичне. Таким чином, автори не визначають перелічені заходи як безпосередньо дидактичні методи, а тільки як допоміжні та побічні. Безумовно, це свідчить про  певне нерозуміння ролі цих методів у навчанні військовослужбовців. Тому ці методи “випадають” з поля зору офіцерів (сержантів) і не знаходять дидактичного обґрунтування.

 

 

Практичні методи включають різноманітні практичні заняття у вигляді тактико-спеціальних, спеціальних, технічних, вогневих і ряду інших занять загальновійськової підготовки, навчання (рис. 2.10).

 

 

Рис. 2.10. Основні різновиди практичних методів навчання військовослужбовців

 

Досвід організації та здійснення бойової та гуманітарної підготовки у підрозділах, військових частинах (з’єднаннях) доводить, що практичні методи становлять основу бойового навчання воїнів і забезпечують формування індивідуальної та колективної майстерності. Аналіз робіт сучасних дидактів свідчить про те, що практичні методи посідають важливе місце на всіх рівнях освіти. Серед практичних методів особливого значення набувають тактико-спеціальні заняття і навчання, навчання військ, які мають різні модифікації. Вони є стрижнем бойової підготовки військ, служать передусім для поглиблення, розширення і закріплення військово-професійних знань, формування і вдосконалення практичних навичок і умінь та розвитку емоційно-вольової сфери воїнів.

Типовими видами практичного навчання військ і штабів, під час здійснення яких використовується методика практичного заняття, є групові вправи лабораторні роботи, вправи із обслуговування бойової техніки та озброєння, виконання різних видів службових і бойових завдань тощо. Наприклад, груповими вправами вважаються тактичні (тактико-спеціальні) заняття і навчання, часткові і комплексні тренування, командно-штабні навчання, навчання військ під час вивчення тактичних і тактико-спеціальних дисциплін. Вони становлять основу практичного навчання військовослужбовців і військових підрозділів з організації та забезпечення бойових дій підрозділів і управління ними в бою.

Залежно від місця проведення цих занять можна виділити, наприклад, класні, польові практичні заняття, а за кількістю учасників – індивідуальні та колективні, за характером навчально-пізнавальної діяльності – теоретичні, теоретико-проблемні, практичні, практично-проблемні тощо.

Більш якісному проведенню практичних занять сприяє методично правильно проведений інструктаж – короткі, лаконічні та чіткі вказівки щодо виконання тих чи інших дій. Він, як правило, передує проведенню різних вправ, практичних робіт і характеризується дуже стислою формою викладання вказівок про місце, час і послідовність певних практичних дій.

Дидактична цінність інструктажу полягає у тому, що він забезпечує підготовку воїнів до навчальної та іншої діяльності за допомогою практичного показу послідовності її виконання, мовного пояснення змісту й умов оптимального вдалого здійснення. Правильний з методичного погляду інструктаж ефективно поєднує теоретичні знання воїнів, які вони отримали раніше, з тими діями, які вони будуть виконувати під час запланованих занять з тактичної, тактико-спеціальної, технічної, загальновійськової та інших видів бойової та гуманітарної підготовки. Пов’язуючи теоретичні знання з навичками та умінням, методично правильний інструктаж формує у свідомості воїнів модель дій, яку вони повинні виконати. Відтворення у свідомості воїнів оптимальних моделей зброї, бойової техніки або певних практичних дій не тільки запобігає виникненню помилкових варіантів мислення, але, передусім, забезпечує правильне зорове уявлення про порядок реалізації визначених дій, що випливають зі змісту діяльності та характеру виконаних функцій.

Конкретний зміст інструктажу, його специфіка та особливості визначаються дидактичною метою, методичним замислом, специфікою предмета, навчальною базою, рівнем підготовленості воїнів, педагогічною майстерністю офіцерів. Але, незалежно від цих обставин, кожен учасник інструктажу має знати мету, завдання і порядок здійснення заняття та послідовність виконання власних дій. Місце проведення інструктажу має відповідати тому місцю, де буде здійснюватися запланований захід. Це можуть бути світлиці, методичні класи, спортивна зала, полігон та ін. Окрім цього, методично обґрунтований інструктаж використовує такі прийоми: розповідь, пояснення, показ, демонстрація тощо. Особливу дієвість має, безумовно, правильний показ відповідних дій.

Отже, якісне проведення інструктажу сприяє його ефективності та забезпечує дієвість практичного заняття. Врахування алгоритму дій і умов його здійснення сприяє виконанню ним своєї дидактичної функції. Але необхідно зробити суттєве зауваження щодо відношення інструктажу до практичних методів навчання. У всіх підручниках з військової педагогіки інструктаж відносять до методів усного викладення матеріалу. Але зміст і методика його проведення свідчать про переважно практичний характер інструктажу і тому наполегливо вимагають його віднесення до практичних методів навчання. Тому, на думку автора, інструктаж є практичним методом навчання військовослужбовців.

Вправи – це планомірно організоване, свідомо осмислене багаторазове повторення певних дій і прийомів, які ускладнюються, з метою формування, закріплення та удосконалення у воїнів практичних навичок і вмінь. Під час вправ воїни оволодівають практичними діями застосування й обслуговування бойової техніки та зброї, способами вирішення тактичних, вогневих і технічних завдань, виконання стройових і гімнастичних прийомів, дій на тактичному полі, на техніці.

Автори класичних радянських підручників з військової педагогіки (О.В. Барабанщиков, В.П. Давидов, Е.П. Утлік) цей метод виокремлюють у певну групу. Але зміст і методика здійснення будь-якої вправи свідчать про те, що вона має безпосередньо практичний характер і переважно виконується під час проведення практичних занять. У більшості практичних занять вправи є їх складовою частиною і створюють умови для успіху будь-якого заняття. У зв’язку з цим із позиції методики недоцільно їх розглядати як окрему групу методів навчання, а слід віднести до практичних методів. Виходячи з особливостей змісту навчального предмета, характеру сформованих або вдосконалених навичок та вмінь, форм організації навчальної роботи, вправи можуть бути тактичними, спеціальними, фізичними, стройовими, технічними, вогневими, комплексними: за організацією діяльності – індивідуальними та груповими; за дидактичним завданням – ввідними, основними та тренувальними. Ввідні вправи спрямовані на первісне опрацювання навичок або їх окремих елементів, основні – на відпрацювання і формування навичок і вмінь у цілому, тренувальні – на підтримання навичок та їх удосконалення.

Отже, методично правильно застосовані вправи несуть не тільки дидактичні функції, але й виховні. Вони загартовують волю воїнів, розвивають у них наполегливість, спостережливість, ініціативність, самостійність, сприяють більш глибокому опануванню теоретичним матеріалом.