Особливості розвитку педагогічної думки в Україні

У ХІV – XV століттях

Період другої половини ХІII–ХV ст..ст., як у загальнодержавному розвитку, так і в галузі освіти та педагогічної думки, позначається важливими історичними подіями, які зумовили форми, зміст, методи навчання і виховання, розвиток педагогічних ідей, їх напрямок і характер. Серед цих історичних чинників, насамперед, слід назвати феодальну роздробленість Київської Русі і монголо-татарську навалу на неї, які перервали активні освітні процеси і в XIII-XV ст.ст. були причиною занепаду не тільки освіти і педагогічної думки, а й усієї культури – духовної та матеріальної. Монголо-татарами були знищені культурні центри, монастирі, школи і бібліотеки при них, зруйнована система освітніх закладів підвищеного типу, фізично знищені люди, які створювали духовні і матеріальні цінності. Київ як освітньо-культурний центр був знищений і довгий час стояв у руїнах. Лише в середині XV ст. у Києві став формуватися гурток учених-перекладачів, діяльність яких поклала початок відродженню освітніх процесів.

У цей період відбуваються певні позитивні зрушення в економічному житті України – розвиваються ремесла, відроджується землеробство, тваринництво, торгівля, зовнішні відносини, зростає роль міст як економічних і культурних центрів, які не могли не вплинути на освіту і педагогічну думку. Зовнішні взаємозв’язки сприяли проникненню в культуру й освіту ідей епохи Відродження та Реформації.

Наші предки мужньо відстоювали свою волю у боротьбі проти іноземних колонізаторів. В авангарді її були освічені люди. Український народ своєю звитяжністю зупинив азійські дикі орди, заступивши їм шлях до Західної Європи. Мужньо відстоюючи Україну, українці разом із цим захистили від навали західноєвропейські народи, забезпечивши їм спокійне життя для нормального культурного розвитку. Отже у тому, що західноєвропейці досягли належного рівня культури, чимала заслуга й українського народу.

Неволя відчутно загальмувала освітні процеси, особливо в Наддніпрянській Україні XIV-XV ст.ст., але не зупинила їх, бо незламним виявився педагогічний дух українського народу. Міцним був освітній фундамент, закладений шкільництвом і педагогікою Київської Русі. Та й Українська держава відразу не занепала, хоч Київ було знищено. Вона проіснувала ще потім понад сто років. Осередком її стала Галицько-Волинська держава як спадкоємиця Київської Русі. Сюди перемістився культурно-освітній центр. Відбулося його зближення із західною педагогічною культурою.

Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинській державі у великій шані були книга, освіта, школа, люди письменні й мудрі. Приклад у цьому показували правителі держави: князі Ярослав Володимирович, Роман Мстиславович, король Данило Галицький та ін.

За великий розум князя Ярослава прозвали Осмомислом, тобто таким, що за вісьмох мислить. Та й розмовляв він вісьмома мовами: українською, польською, болгарською, грецькою, латинською, німецького, угорською й арабською. До речі, знання рідної української мови та володіння мовами іноземними з того часу й донині збереглося в Галичині як один із провідних показників оцінки достоїнства освіченої людини. Ідею цю втілено в українському народному афоризмі: Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина.

До Галицько-Волинської держави певний час належала також Підкарпатська Русь (тепер Закарпаття (1280 – 1323 р.р.), де Мукачівський та Грушевський монастирі були першими поширювачами письменства на Закарпатті, а за Ярослава Осмомисла – й на Буковині.

Про високий рівень освіти, науки й педагогіки у Галицько-Волинській державі свідчить, зокрема, Галицько-Волинський літопис – видатна пам’ятка української педагогічної літератури XIV ст., яка відображує найважливіші події в Галицько-Волинській державі. Головне його навчально-виховне покликання – плекання історичної пам’яті поколінь, релігійності, формування палкого патріотизму й відданості рідній Вітчизні. Зміст його перейнятий художньою образністю, драматизмом, народною педагогікою.

Під шаленими ударами численних татарських орд у 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила існування.