Розвиток військової педагогіки у новій історії

 

Розглянемо вплив етапу формування педагогіки як науки на виникнення військової педагогіки.

Наукова педагогіка зародилася на початку XVII – ХVІІІ ст. На розвиток військової педагогіки у новій історії вплинула невідповідність традиційної педагогіки новим суспільно-економічним умовам. Це був період переходу від Середньовіччя до нового часу. Знання, що давала школа, були вкрай обмеженими й догматичними. Необхідні були нові підходи до теорії і практики освіти й виховання, які відповідали б стрімкому розвиткові виробництва, збройної боротьби, зумовленого прогресом науки і культури.

Проведемо аналіз розвитку освіти й виховання в європейських країнах у XVII-XVIII ст, що відбувався під значним впливом ідей Відродження та Реформації. Характерною рисою епохи Відродження (представники: Еразм Роттердамський, Вітторіно да Фельтре, Франсуа Рабле, Мішель Монтень, Томас Мор, Томазо Кампанелла) був гуманізм, який підносить людину в суспільстві, бореться проти її приниження. Відповідно гуманістична педагогіка характеризується повагою до дітей, запереченням фізичних покарань, прагненням до вдосконалення їх здібностей.

Під впливом ідей мислителів Відродження та Реформації у ХVIIІ-XIХ ст на педагогічному горизонті з’являються нові імена видатних педагогів, що своїми революційними дослідженнями і розробками, власне, впливали на розвиток військової педагогіки.

Ян-Амос Коменський (1592-1670) – фундатор наукової педагогіки, видатний чеський мислитель. Жив і творив у період переходу від Середньовіччя до нового часу, для якого була характерна боротьба між феодалізмом і капіталістичними елементами, що зароджувались і бурхливо розвивалися.

Я.А. Коменський народився у невеличкому містечку Нівніце в сім’ї мірошника – члена громади “Чеських братів”. Рано втративши батьків, завдяки громаді здобув початкову, середню і вищу освіту. Із 1614 р. завідував початковою школою в м. ІІрешові. Під час Тридцятилітньої війни (1618-1648), після поразки чехів у битві біля Білої гори (1620), Коменський переховувався, а згодом оселився у м. Лешно (Польща), де працював ректором гімназії. Там він написав твори “Велика дидактика”, “Материнська школа”, “Відкриті двері до мов і всіх наук” та ін. Побував у Англії, Швеції та Голландії. В 1650-1654 рр. жив у м. Паток (Угорщина), де написав твори “Про культуру природних обдарувань”, “Правила поведінки дітей”, “Закони добре організованої школи”, “Видимий світ у малюнках” та ін. Останні роки жив в Амстердамі, помер у 1670 р. (похований у Неардені, неподалік Амстердама).

Педагогічним поглядам й педагогічній діяльності Коменського були притаманні демократизм, гуманізм, життєрадісність, релігійність – визнання Бога як першопричини появи природи і людини; сенсуалізм, згідно з яким началом пізнання є відчуття, досвід. У його світогляді сенсуалізм вступав у суперечність з релігійністю, демократизмом, просвітительством, що зумовило двоїстість підходу вченого до основних питань педагогіки.

 

 

Я. А. Коменський (1592-1670)

 

Педагогічна спадщина Коменського охоплює всі найважливіші питання педагогічної науки. Але передусім вирізняються ідеї, які визначають необхідність навчання і виховання у школі. Згідно з ними, у школі повинні навчатися хлопчики і дівчатка, бідні й багаті. У процесі виховання людина вчиться:

- пізнавати себе і навколишнє життя (розумове виховання);

- володіти собою (моральне виховання);

- вірити в Бога (релігійне виховання).

Майбутнє держави і народу залежить від того, як організовано освіту, навчання і виховання підростаючого покоління.

Вважаючи людину частиною природи, Коменський зазначає, що її виховання має враховувати закони природи, тобто бути природовідповідним. Цей принцип став методологічною засадою трактування ним процесу навчання і виховання та побудови шкільної системи. Мислитель першим у світі піднявся до усвідомлення особливих законів у вихованні й навчанні. Згодом до цього принципу з різних позицій зверталися інші педагоги, він і сьогодні знаходить своє застосування у сучасній прогресивній педагогіці.

Я.А. Коменський запровадив вікову періодизацію розвитку дітей і, згідно з нею, систему шкільної освіти та її зміст. Він запропонував таку періодизацію в системі народної освіти: дитинство, отроцтво, юність, змужніння. Кожний період триває 6 років.

У дитинстві (від народження до 6 років) діти виховуються вдома, під наглядом матері. У цей час треба розвивати їх мову, збагачувати запас уявлень про навколишнє життя, привчати до самообслуговування, поміркованості, охайності, пошани до батьків і старших, правдивості, справедливості, слухняності.

Підлітки (від 6 до 12 років) навчаються у початкових школах, де опановують читання рідною мовою, письмо, арифметику з елементами геометрії, початки природознавства, географію, історію, співи, ручну працю, закон Божий. Такі школи повинні бути в кожному населеному пункті. Їх відвідують хлопчики і дівчатка всіх станів.

Юнаки (від 12 до 18 років) навчаються у загальноосвітній середній школі (гімназії), де вивчають сім вільних мистецтв: фізику, географію, історію, хронологію, етику, релігію, а також рідну, латинську та одну з нових мов.

Люди змужнілого віку (від 18 до 24 років) навчаються у вищих навчальних закладах (академія або університет) у великих містах країни. В університетах є три факультети: богословський, юридичний і медичний, які готують студентів до майбутньої наукової діяльності. На думку Коменського, по закінченні академії (університету) молоді люди можуть здійснити подорож для вивчення економічного і політичного життя народів, їх мови, культури і побуту.

Я.А. Коменського вважають батьком дидактики. Він уперше створив ґрунтовне вчення про сутність, основні принципи і методи навчання, класно-урочну систему. У “Великій дидактиці” учений визначив сутність і завдання освіти, яка покликана служити людині для вдосконалення її розуму, мови і рук, щоб вона могла все потрібне розумно споглядати, висловлювати словами і здійснювати в дії. Коменський виступав за енциклопедичність, посильність і доцільність змісту освіти, єдність і наступність шкіл усіх типів, пропонував концентричний спосіб розміщення навчального матеріалу.

У своїх творах він обґрунтував основні принципи навчання: наочності, свідомості, міцності, послідовності та систематичності, посильності, емоційності. На його думку, їх дотримання зробить навчання легким, ґрунтовним і коротким.

Учений ввів поняття навчального року з поділом його на чверті та канікули, запровадив перевідні іспити в кінці року, різні види контролю й перевірки успішності учнів, розмірковував про організацію навчального дня у школі. Велика його заслуга в тому, що він запровадив класно-урочну систему навчання; вимагав починати навчання в школах щороку в один день і час; старанно розподіляти навчальний матеріал за роками навчання, одночасно вчити певну кількість учнів (клас) і переводити їх з одного класу до іншого. Класно-урочна система навчання утвердилася в школах усього  світу.

Я.А. Коменський створив нові підручники замість застарілих середньовічних. Найвідоміші з них – “Відкриті двері мов і всіх наук”, “Видимий світ у малюнках”. Вважав, що підручники мають бути окремими для кожного класу, доступними для розуміння учнями, написані гарною мовою, відповідати віку дітей; у них не повинно бути нічого зайвого.

Видатний педагог багато уваги приділяв моральному вихованню та шкільній дисципліні, був переконаний, що освіта людини повинна сприяти підвищенню її моральності, формуванню мудрості, помірності, мужності й справедливості – головних моральних якостей гуманної людини. До основних засобів морального виховання відносив приклади порядного життя батьків, учителів, товаришів, вправи, привчання, дисципліну.

Особливу увагу звертав на шкільну дисципліну, яку розглядав і як незмінний порядок шкільного життя, обов’язковий для всіх, і як умову правильної організації навчання й виховання, і як систему покарань, засіб впливу на школярів: “школа без дисципліни є млин без води”. Головним засобом дисциплінування вважав авторитет учителя, у крайніх випадках допускав і тілесні покарання (за богохульство, за вперту неслухняність і свідому непокору вчителеві, за пиху, недоброзичливість, відмову допомогти товаришеві в навчанні).

Я.А. Коменський наголошував на тому, що успіхи школи в навчанні й вихованні учнів залежать передусім від учителя. Ця професія є “найпочеснішою під сонцем“, а тому “найкращі з-поміж людей нехай будуть учителями”. Педагог повинен любити свою справу, бути працьовитим, ентузіастом, сповненим життя, діяльним і чуйним, любити учнів, ставитися до них по-батьківськи, бути високоосвіченою людиною, “живою бібліотекою” і завжди прагнути до збагачення своїх знань і досвіду, добре володіти методикою передання знань учням. У педагогові він бачив не лише вчителя, а й вихователя.

У цей час на педагогічному горизонті Європи з’являються нові імена видатних педагогів.

Помітне місце серед них займає англійський філософ, психолог, педагог Джон Локк (1632-1704). Народився у сім’ї адвоката, початкову освіту здобув удома, закінчив Вестмінстерську школу та Оксфордський університет. Отримав ступінь бакалавра медицини, а згодом магістра. Працював викладачем грецької мови і літератури в університеті, домашнім лікарем і вихователем онука графа Шефтсбері, з яким емігрував до Голландії; повернувся до Англії після революції 1688 р. Написав низку праць: “Лист про віротерпимість”, “Дослідження про людський розум”, “Думки про виховання”, “Розумність християнства”.

Світогляд Д. Локка сформувався під впливом буржуазної сім’ї, боротьби буржуазії проти феодально-королівської влади, близькості до англійського ліберального дворянства. За своїми соціальними поглядами він був прихильником договірної теорії походження держави і теорії природного права. Відкидаючи вчення про вроджені ідеї, доводив, що у свідомості людей немає природжених ідей і уявлень, що людина – “чиста дошка”, а уявлення і поняття виникають під впливом предметів зовнішнього світу через органи чуттів. З усіх людей дев’ять десятих є такими, якими їх зробило виховання: добрими або злими, корисними або некорисними. Виховання не просто відіграє вирішальну роль, воно долає і вплив спадковості, і вплив середовища, тому що ці чинники пасивні, а виховання – певне начало.

Мету виховання Д. Локк вбачав у підготовці джентльмена (дитини із заможних верств), який уміє розумно і прибуткове вести свої справи, не заважаючи іншим, має здоровий дух у здоровому тілі й уміє поводитися в товаристві. Діти бідних верств населення його не хвилювали. Локк, категорично виступаючи проти шкільної освіти, яку вважав відображенням суспільства, аморального у своїй сутності, обстоював домашнє, індивідуальне виховання дітей. Для досягнення мети виховання, на його думку, треба забезпечити виховання тіла, характеру й розуму. Дітей ще змалку слід фізично загартовувати і привчати зносити втому, незгоди, нестатки. Така система фізичного виховання є необхідною умовою створення “здорового духу в здоровому тілі”.

Особливе місце у формуванні джентльмена Д. Локк відводить моральному вихованню. З раннього віку дитину необхідно привчати і вправляти в умінні перемагати власні примхи, пристрасті, йти за тим, що схвалює розум. Головне завдання морального виховання – формування в людини дисципліни духу, яка виховується обмеженнями. Розумове виховання Локк відсуває на задній план. Він вважав, що вміння триматися в товаристві, діловитість, заповзятливість важливіші за більшість знань, що їх дають європейські школи – без них джентльмен може обійтися. Мета навчання – готувати не вченого, а ділову людину. Тому треба зробити її розум здатним сприймати будь-яке знання, коли вона сама того захоче. Він запропонував програму реальної освіти, яка передбачала необхідну підготовку до дієвих занять у реальному світі, до комерційної діяльності. Радив вивчати реальні навчальні предмети і живу мову замість мертвих мов: вважав, що час, працю і зусилля треба витрачати на здобуття корисних і потрібних знань (англійської та французької мов, географії, малювання, математики, астрономії, філософії, історії, права, верхової їзди, танців, фехтування); пропонував вивчати бухгалтерію, ремесла (столярне, теслярське) і сільське господарство. На його думку, праця на свіжому повітрі сприяє зміцненню здоров’я, а ремесло завжди може знадобитися діловій людині, до того ж запобігає неробству. Методи навчання слід підбирати з таким розрахунком, щоб вони робили процес навчання цікавим і захоплюючим. Дітям треба показувати користь того, що вони   вивчають.

“Думки про виховання” Д. Локка відіграли вагому роль у розвитку педагогіки не лише в Англії, а і в усій Європі.

Французький філософ Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771) свої педагогічні погляди виклав у творах “Про розум”, “Про людину, її розумові здібності та її виховання”. Він заперечував вирішальну роль спадковості та вроджених ідей, доводив, що виховання робить людину тим, чим вона є. Виходячи з того, що перебудова суспільства можлива через виховання, захищав суспільне виховання й освіту. Вважав, що мета виховання в тому, щоб розкрити серце дитини для гуманності, а розум – для правди, щоб виховати громадян, у свідомості яких ідея особистого добра поєднувалася б з ідеєю добра для всіх.

Головним завданням морального виховання, на думку Гельвеція, є моральне вдосконалення людини. Здійснювати моральне виховання можна за допомогою “Катехізису моралі”. Мораль треба викладати, як і будь-яку іншу науку. Принципи моралі слід зробити наочними і доступними дітям. Виховують моральність формуванням в учнів правильних суджень і понять. Гельвецій надавав великого значення активності й самодіяльності дитини, ролі її особистого досвіду, виступав проти фізичних покарань. Він припускав застосування покарань лише за умов, що всі інші засоби виховного впливу вже вичерпано.

Вирішальну роль у формуванні особистості відводив її розумовому вихованню, правильно поставленій освіті. Вважав, що чим освіченіші народи, тим вони добродійніші, могутніші й щасливіші. Фізичне виховання має зробити її сильною, здоровою. Для цього при школах потрібні майданчики, де діти вправляються в бігу, боротьбі, стрибках, плаванні та ін.

К.-А. Гельвецій вважав, що жінкам треба надати можливість отримувати освіту нарівні з чоловіками, бо вони відрізняються від чоловіків тільки своєю організацією. Причину відсталості жінки вбачав у її суспільному становищі, змінити яке можна добре організованим вихованням.

Один із найвидатніших представників світової демократичної педагогічної думки швейцарський педагог Йоганн-Генріх  Песталоцці (1746-1827) упродовж третини століття керував навчально-виховними закладами, де втілював у практику і розвивав свої педагогічні ідеї. Спочатку у своїй садибі Нойгоф він організував “Установу для бідних” (1770-1780) – один з перших в історії дошкільних навчально-виховних закладів. З 1798 по 1799 рік створив і утримував притулок для сиріт. У 1800-1804 рр. керував у Бургдорфі інститутом, який був комплексом середніх шкіл – базу для підготовки вчителів. У 1804 р. інститут було переведено до м. Івердон. Песталоцці керував ним до 1825 р.

Свій багатий педагогічний досвід учений теоретично узагальнив у творах “Лінгард і Гертруда”, “Як Гертруда вчить своїх дітей”, “Лебедина пісня” та ін. Виступаючи за нову початкову школу, вважав за необхідне зосередження головної уваги на особі вихованця як центральної точки всіх виховних дій; створення теорії початкового навчання з опорою на психологічні засади; опрацювання методики початкового навчання.

Виходячи з положення, що тільки власні сили людської природи є основою, яка формує людину, Песталоцці вважав метою виховання розвиток усіх природних сил та здібностей дитини, причому цей розвиток має бути різнобічним і гармонійним. Педагог не повинен придушувати природного розвитку дитини. Головний принцип виховання – його відповідність природі. Властиві кожній дитині від народження задатки здібностей треба розвивати, вправляючи у послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини.

Вагому роль у релігійно-моральному вихованні він відводив сім’ї, родинному, зокрема материнському, вихованню. На його думку, родина – це перший зразок науки життя в спільноті, науки взаємної допомоги. Важливим засобом морального виховання вважав вправляння дітей у моральних вчинках, які потребують самовладання і формують волю.

Згідно з Песталоцці процес пізнання починається з чуттєвих сприймань, які обробляє свідомість. Був переконаний, що усунути недоліки сучасної йому шкільної освіти можна лише за умов, що будь-яке навчання спиратиметься на спостереження і дослідження, після чого треба зробити відповідні висновки та узагальнення. Саме в результаті зорових спостережень, слухових та інших відчуттів збуджуються думки, формулюються судження. Здійснити розумове виховання Й.-Г. Песталоцці намагався за допомогою спеціально підібраних для кожного ступеня навчання вправ, які безпосередньо і послідовно розвивають інтелект кожного індивіда. Методика такого навчання має бути настільки простою, щоб нею легко могла оволодіти кожна мати. Виходячи з ідеї, що існують найпростіші елементи знання про речі та предмети (число, форма, слово), він зводив елементарне навчання до вміння вимірювати, лічити і володіти мовою. Найважливішою засадою навчання вважав наочність, без якої неможливо сформувати правильне уявлення про світ, розвивати мислення і мовлення. Крім уміння мислити, дітям слід прищеплювати практичні навички, бо оволодіння знаннями без уміння користуватися ними – великий недолік навчання. Для формування цієї якості потрібна система спеціальних вправ, які поступово ускладнюються. Слід ураховувати також фізичні та психічні особливості учнів.

Й.-Г. Песталоцці заклав основу спеціальних методик початкового навчання. У процесі навчання дитина з раннього віку повинна сама вести спостереження і розвивати свої здібності. Щодо вивчення рідної мови завдання педагога полягає в тому, щоб розвивати мову дитини і збагачувати її словниковий запас. Він обстоював звуковий метод навчання грамоти, що було надзвичайно важливо, оскільки в ті часи панував буквоскладальний метод.

Великого значення учений надавав фізичному вихованню, вважаючи його найпершим видом розумного впливу дорослих на розвиток дітей. Мати, годуючи і доглядаючи дитину, вже має дбати про її фізичний розвиток. Вважав, що фізичне виховання повинно бути тісно пов’язане з моральним і розумовим.

Вплив Й.-Г. Песталоцці як педагога та реформатора важко переоцінити. Його погляди і діяльність надали початковому навчанню відповідного сенсу: виховання має не тільки давати певні елементарні відомості, а й ураховувати індивідуальність дитини, пробуджувати і зміцнювати її духовні сили, виховувати морально і суспільне. У такому напрямі педагогіку Песталоцці розвивали його прихильники та учні з різних країн (Й. Гербарт, К.Д. Ушинський).

Найвідомішим його послідовником був німецький педагог-демократ Фрідріх-Вільгельм-Адольф Дістервег (1790-1866). Ще за життя його називали “учителем німецьких учителів”. У 1848 р. Дістервега було обрано головою “Всезагальної вчительської спілки”, а пізніше – представником від учительства до прусської Палати депутатів. З 1827р. і до кінця життя видавав журнал “Рейнські листки для виховання і навчання”, опублікував понад 400 статей, а з 1851 р. випускав журнал “Педагогічний щорічник”. Написав понад 20 підручників для учнів, кілька посібників для вчителів, зокрема “Керівництво до освіти німецьких учителів”.

Як і Й.-Г. Песталоцці, Ф.-В.-А. Дістервег вважав, що людська природа виявляє себе у задатках. Але, на відміну від свого   попередника, гадав, що ці задатки – тільки можливості для розвитку й освіти, тому завдання виховання – спонукати і спрямовувати самодіяльний їх розвиток. Учений обстоював ідею загальнолюдського виховання, яка передбачає виховання єдності любові до всього людства і до свого народу. На його думку, головна мета виховання – гармонійний розвиток можливих задатків людини. Її можна  досягти через самодіяльність.

Правильне виховання будується на основі таких трьох принципів: природовідповідність, культуровідповідність, самодіяльність.

Спираючись на ці принципи, він створив дидактику розвиваючого навчання, зробивши наступний крок у розвитку започаткованої Й.-Г. Песталоцці ідеї розвиваючого навчання. Процес навчання, на його думку, включає дидактичні принципи і правила, що стосуються учня; дидактичні положення, що стосуються об’єкта, – навчального матеріалу; правила навчання, що стосуються вчителя. Він сформулював 33 правила навчання: навчання має розвивати природні сили і задатки дітей; навчати треба природо відповідно  та ін.

Ф.-В.-А. Дістервег запропонував і обґрунтував розвиваючий метод навчання, орієнтований на активність і свідомість учнів, який передбачає проведення занять у формі діалогу, коли запитання ставлять і учитель, і учні. Цей метод привчає учнів мислити, самостійно знаходити істину. Щоб знання учнів були ґрунтовними, радив частіше звертатися до вже вивченого, повторювати пройдене. Міцному засвоєнню знань сприяє також свідоме засвоєння учнями навчального матеріалу. Успішне навчання завжди має виховуючий характер, не тільки розвиває розумові сили дитини, а й сприяє    формуванню в неї волі, почуттів, поведінки.

Вчитель, за Дістервегом, повинен досконало знати свій предмет, любити свою професію і дітей: бути рішучим, енергійним, мати тверду волю і характер, весь час вести дітей уперед, не відступаючи від своїх принципів: мати громадянську мужність і свої власні переконання; постійно самовдосконалюватися; бути носієм високих моральних якостей, взірцем для своїх вихованців.

Прихильником ідей Й.-Г. Песталоцці був відомий німецький філософ, психолог і педагог Йоганн-Фрідріх Гербарт (1776-1841). Свої педагогічні ідеї він виклав у творах “Загальна педагогіка, виведена з мети виховання”, “Нариси педагогічних читань” та ін. Педагогіка Й.-Ф. Гербарта – це перша спроба буржуазії створити систему педагогіки як науки, побудованої на етиці та психології. Будучи тісно взаємопов’язаною з психологією й етикою, педагогіка має відстоювати свою самостійність і самостійний шлях розвитку.

Мета виховання, на думку вченого, – формування доброчесних людей, здатних пристосовуватися до існуючого суспільно-політичного ладу і підкорятися йому.

Процес виховання Й.-Ф. Гербарт поділяв на: керування дітьми, навчання, що виховує, моральне виховання.

Систему керування дітьми він будував на власній ідеї про те, що дитині від природи притаманні “дика пустотливість”, тому вона порушує встановлені в школі порядки, виявляє недисциплінованість. Щоб забезпечити навчання й виховання, треба приборкати цю “дикість”. Засобами системи керування, на думку Гербарта, є нагляд, наказ, погроза, заборона, фізичне покарання, як допоміжні засоби – авторитет і любов вихователя.

Й.-Ф. Гербарт висунув ідею навчання, що виховує, в основі якого – шість видів багатостороннього інтересу:

а) емпіричний інтерес, який начебто відповідає на питання “Що це таке?” і збуджує прагнення до спостереження;

б) умоглядний інтерес, який відповідає на питання “Чому це так?” і налаштовує на роздуми;

в) естетичний інтерес, який забезпечує художню оцінку явищ;

г) симпатичний інтерес, спрямований на членів родини і найближче оточення;

д) соціальний інтерес, спрямований на ширше коло людей, на суспільство, свій народ і все людство;

е) релігійний інтерес, спрямований на спілкування з Богом. Перші три види інтересу повинні задовольнятися вивченням предметів природничо-математичного циклу, решта – гуманітарних дисциплін.

Популярним було вчення Й.-Ф.Гербарта про чотири ступеня навчання.

На першому (виразність) здійснюється початкове ознайомлення учнів із новим навчальним матеріалом з широким використанням наочності.

На другому ступені (асоціація) під час вільної бесіди встановлюються зв’язки нових уявлень із попередніми.

На третьому ступені (система) здійснюється зв’язний виклад нового матеріалу з визначенням головних положень, з виведенням правил і формулюванням законів.

На четвертому ступені (метод) в учнів у процесі виконання вправ виробляються навички застосування набутих знань на практиці.

Й.-Ф. Гербарт розробив теорію видів навчання:

описове (виявити досвід учня і розширити його за допомогою наочності, розповіді та заучування матеріалу);

аналітичне (поділ навчального матеріалу на складники і надання уяві учнів певної системи);

синтетичне (узагальнення вже відомого матеріалу, зведення його до системи).

Система морального виховання, розроблена Гербартом, ґрунтується на п’яти моральних ідеях:

ідея внутрішньої свободи, що робить людину цілісною, без душевного розладу, усуває внутрішні суперечності між судженнями та вчинками;

ідея вдосконалення, яка поєднує силу й енергію волі та забезпечує “внутрішню гармонію” людини, повноту життя, потребує наполегливості, організованості;

ідея приязні, яка сприяє узгодженості волі однієї людини з волею інших, унеможливлює будь-які соціальні конфлікти;

ідея права, яка має вирішальне значення у розв’язанні конфліктів між волею людей, регулює ці конфлікти;

ідея справедливості, якою треба керуватися, визначаючи винагороду тому, хто зробив добру послугу суспільству, або покарання тому, хто порушив закони і правила. На його думку, вихована на таких ідеях людина ніколи не конфліктуватиме із середовищем, завжди стоятиме на варті існуючого суспільно-політичного ладу.

Педагогічні ідеї Й.-Ф. Гербарта у другій половині XIX – на початку XX ст. набули поширення в усіх країнах Західної Європи. Він мав багато послідовників, які розвинули й оформили його ідеї в окремий педагогічний напрям – гербертіанство.