Історія розвитку педагогічної науки в Україні

Людина з’являється на світ маленькою, безпомічною. Хіба можна бути байдужим до її долі? Як навчити її робити перші життєві кроки, привчити до навколишнього життя? Як виховати її здоровою і розумною, чесною і правдивою, відважною, кмітливою, витривалою і спритною, наполегливою і працьовитою, доброю і щирою? Ці та інші педагогічні проблеми здавна постають перед батьками, кличуть до виховних дій.

У результаті виховних дій мільйонів людей протягом століть сформувався певний педагогічний досвід, який згодом викристалізувався у велику педагогічну мудрість – народну педагогіку.

Педагогіка в загальному розумінні слова – це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Народною називається та педагогіка, яку створив народ. Зародилася вона з появою людини на Землі.

Українська народна педагогіка – це система емпіричних педагогічних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і застосовуваних українцями у навчанні та вихованні підростаючих поколінь. Вона передувала педагогічній науці і стала її основним першоджерелом. Це та школа, яка завжди з нами, що супроводжує і спрямовує життя українців з прадавніх часів і донині.

Історія української етнопедагогіки – це галузь знань про зародження, становлення й розвиток науки про українську народну педагогіку від часу її появи й до сучасності.

Українська народна педагогіка своїм корінням сягає сивої давнини, життя і побуту, вдачі, звичаїв і віри українських племен ще до заснування Київської держави, які, за словами літописця, “мали кожде свої обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде”. Вона постала і знайшла своє поетичне втілення в усній народній творчості – у прислів’ях та приказках, піснях, билинах, притчах, виросла з насущних потреб життя суспільства. Продукування ідей, уявлень, свідомості від самого початку безпосередньо вплетене в трудову діяльність і духовні стосунки людей, у мову реального життя.

Українська національна педагогіка пройшла складний шлях, увібравши в себе кращі надбання минулого. Тому розглядати історію вітчизняної педагогіки можна було б за такими етапами.

Виховання та школа за часів язичництва. Це – період VI-IX ст.ст. н. е, коли йде процес інтенсивного розвитку народів Східної Європи. Зав`язуються культурні зв`язки з Візантією, Сходом, Західною Європою.

Виховання, школа і педагогічна думка в Київській Русі. Це – період ІX-XIII ст.ст., коли у східних слов’ян формуються племінні князівства і союзи. Процес консолідації східнослов’янських князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь.

Освіта і педагогічна думка у період українського Відродження. Це – період XVI-XVII ст.ст., доба найбільшого напруження сил українського народу і його державного, соціального та культурного розвитку. На освітню справу тогочасної України справили певний вплив епоха європейського Відродження і Реформації.

Українська педагогіка гетьманської держави. Це – період другої половини XVІІ-XVІII ст. ст., своєрідний історичний феномен – держава зі своїм вільним козацьким духом, із самоврядуванням міст і містечок, народною армією, самобутнім адміністративним діленням, із демократичною формою обрання всієї адміністрації й гетьманського уряду.

Освіта і педагогічна думка епохи національного відродження. Це – період ХІX – початку ХX ст.ст., коли остаточно відбулося формування української національної культури.

Освіта, шкільництво і педагогічна думка в Україні у ХХ столітті. Період розвитку української педагогіки 1917 - 1991 р.р. та сучасний розвиток системи освіти в Україні.

Східні слов’яни у VI–IX ст.ст. створили систему виховання, яка відповідала розвитку продуктивних сил, поділу праці, шлюбно-сімейним відносинам. У період матріархату та екзогамії дітей 5-6 років виховувала мати, пізніше хлопчиків віддавали до спільних чоловічих жител, дівчаток – до жіночих, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері. З утвердженням патріархату відбувся перехід від безладних зв’язків до одношлюбної сім’ї – моногамії. Чоловічі й жіночі житла трансформувалися в так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання.

Виховання у роді ставило за мету підготовку сильного і впраного орача, мисливця, воїна, а жінки – здатної не лише прясти й ткати, а й за потреби дати відсіч ворогові.

Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послідовність етапів раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5-2 років)– спілкування матері з дитиною, основний засіб– колискова пісня; період пестування (1,5-5 років) – з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор; період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5-10 років). Провідним засобом виховання була праця: випасання худоби, участь в оранці, збирання ягід, плодів. Завершальний етап виховання – ініціації (система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність).

Ідеологічною засадою виховання була язичницька релігія. Діти разом із дорослими брали участь у культових обрядах.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. Вищим ідеалом добра вважали силу, хоробрість, витримку, самовладання. Людина мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою психікою. З розвитком феодальних відносин з’явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності (“Чужа нажива – не пожива”, “Чужим багатим не станеш” та ін.). Найвищим досягнення раннього феодалізму було створення буквено-звукової графіки письма (стала однією з підвалин виникнення шкільного навчання) – глаголиці – азбуки, в якій звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. У 855 р. Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Нова азбука дістала назву “кирилиця”.

Наприкінці VIII – IX ст.ст. у східних слов’ян формуються племінні князівства і союзи. 882 р. процес консолідації східнослов’янських князівств і земель завершується утворенням держави Київська Русь. Це сприяло виникненню писемності та шкіл, зростанню духовної культури наших предків.

За часів язичництва існування писемності на Русі підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Останнє було зародковою формою шкіл, що з’явилися з винайденням буквено-звукової системи письма. До прийняття християнства існували школи двох типів: язичницькі – для задоволення потреб язичницької верхівки і християнські (християнство проникло на Русь задовго до його офіційного прийняття).

З прийняттям християнства освіта й шкільництво набули подальшого розвитку, завдяки чому Русь долучилася до античної культури і науки, зблизилася з багатьма країнами Європи. Разом із християнством в Україну прийшла освіта і школа. Перші християнські князі звертали велику увагу на те, щоб громадянству дати початки грамотності й науки. Володимир Великий, розповідає літописець, “почав брати у визначних людей дітей й давати їх на книжну науку; матері ж дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися в вірі, – оплакували їх як померлих…” Перше свідчення про школи на Русі датоване 988 р. і пов’язане з її хрещенням. Так, князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу “книжного вчення”, в якій навчалося 300 дітей. Так само Ярослав у Новгороді Великім “зібрав від старшин й попів 300 дітей учити грамоти”. Перші школи містилися при кафедральних церквах у більших містах; тут було більше освіченого духовенства, що ставало за учителів. Були також школи при монастирях, а згодом і по селах почали вчити молодь.

Аналіз архівних матеріалів, літописів та інших літературних джерел, історичної літератури тощо свідчить, що писемність в Україні існувала задовго до прийняття християнства. Кінець XX ст. ознаменувався розкриттям українськими і російськими вченими таємниці Кам’яної Могили під Мелітополем. А. Кифішин розшифрував написи із глибини 6 тис. років до Різдва Христового, що є найпершим письмом людини. Прочитання А. Кифішиним цих давніх написів підтверджує високий рівень інтелектуального і духовного розвитку наших предків. До наших днів зберігся переказ Кирила про його зустріч у Херсонесі у 848 р. з чоловіком, який мав Біблію та Євангеліє, написані руською мовою. Українські вчені М. Грушевський, І. Огієнко стверджують, що школи грамоти були звичайним явищем у дохристиянській Русі. Напевне, з цієї причини вони не згадуються у “Повісті минулих літ”, бо літописець зосереджує увагу читача на нових явищах і значних подіях. Такими він називає відкриття у 988 р. школи “учіння книжного”. “Учіння книжне” в ті часи здійснювали люди, які володіли грамотою. Учні мали починати навчання не з вивчення грамоти, а зі здійснення “учіння книжного”. Це підтверджує те, що учні, взяті на навчання, уже володіли грамотою і мали залучатися до пізнання наукових знань. Б.Д. Греков тлумачить поняття “учіння книжне” як таке, що включає в себе не просто навчання грамоти, а в школах, де викладалися науки, давалися серйозні на той час знання.

Таким чином, можна вважати, що з 988 р. маємо справу з вищою школою, де готувалися діячі держави, церкви, культури й освіти. Про елітність цієї школи свідчить і автор “Повісті минулих літ”. Зокрема, у літописі повідомляється, що до школи брали не всіх дітей, а тільки “нарочитих мужів”. Як вважав Б.Д. Греков, дітей “нарочитой чади”, тобто старших дружинників князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити з них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати відносини з Візантією та іншими країнами.

Пізніше відкривалися подібні школи в Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах Київської Русі.

Уже на початку XI ст. у Київській Русі визначилися два типи шкіл: нижчі школи грамоти й елітарні школи “учіння книжного”.

У XI ст. у період розквіту Київської Русі, тут існували школи “книжного вчення”, монастирські, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи “книжного вчення” – школи підвищеного типу, де, як правило, викладали “сім вільних мистецтв”. Навчання здійснювалося через роботу з книжкою, з текстом, що розширювало межі пізнання й можливості освіти. Молодь готували до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

Монастирські школи відкривалися при монастирях, де навчали новоприйнятих ченців. Навчання мало індивідуальний характер.

Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.

Кормильство – форма домашнього виховання феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців із числа воєвод і знатних бояр; кормильці були і наставниками, й управителями.

Жіночі школи забезпечували виховання жінок із знатних родів.

Більшість дітей простих людей виховувалась у сім’ях. Їх навчали сільськогосподарської праці та іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати також грамоту та хоровий спів.

Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що змагали до того, щоб дійти до найвищих церковних урядів або визначатися як проповідники і письменники. Такі кандидати мусили вже пізнати науку ґрунтовніше.

Недосяжною метою для всіх була візантійська освіта, що опиралася на скарби старовинної культури за своїм рівнем була найвищою в Європі. Але цілком пізнати цю культуру могли тільки ті, яким пощастило самим побувати у Царгороді й попасти у високі візантійські школи. Але таких було небагато, а в Україну приїздило замало вчених греків, що могли давати систематичну науку, – тому й рівень цих шкіл у нас не міг бути дуже високий.

У такому релігійно-культурному середовищі функціонували школи Київської Русі, що зумовлювало розумове, моральне, естетичне і трудове виховання молоді.