Етапи розвитку соціології (за М.Елброу): основні напрямки та їх представники

Періодизація розвитку соціологічної науки має велике значення не лише в історико-соціологічному контексті, але й для кращого розуміння проблеми трансформації предмету цієї науки. Існує декілька спроб такої періодизації. Однією з найбільш вдалих вважається періодизація розвитку соціології, запропонована Мартіном Елброу, який виокремлює п’ять етапів функціонування соціології як самостійної галузі наукового знання.

Перший етап отримав у М. Елброу назву „універсалізм”. Це так звана класична, стадія розвитку соціології, суттєвою рисою якої є спроба зрозуміти процеси суспільного життя та соціальних змін як всезагальні, позачасові та аналогічні універсальним закономірностям, які існують у природі. Так, наприклад, О. Конт будував своє позитивне соціологічне знання про суспільство за аналогією пізнання природничих (фізичних, хімічних, біологічних тощо) процесів. Це обумовило його розуміння соціології як соціальної фізики та розподіл її предметної області на соціальну статику та соціальну динаміку. Ще один видатний представник першого етапу розвитку соціології – англійський вчений Герберт Спенсер уявляв соціологічні процеси за аналогією з еволюцією живої природи, а суспільство – за аналогією з живим організмом.

Другий етап у розвитку соціології М. Елброу визначає як період становлення „національних шкіл”. Саме цьому етапу притаманний найбільш інтенсивний розвиток чисельних класичних соціологічних теорій. Серед них теорія Макса Вебера, у якій акцент робиться на раціоналізмі, що притаманний німецькій культурі; соціологічна концепція засновника французької соціологічної школи Е. Дюркгейма, у фокусі уваги якого були соціокультурні фактори та їх роль у суспільному розвитку. Характерною рисою американської соціології цього періоду була домінанта прагматизму. Серед найбільш видатних представників британської соціологічної школи називають А. Тойнбі з його дослідженнями циклічних стадій у розвитку світової цивілізації. Головними персоналіями італійської соціології зазвичай називають Б. Кроче та В. Парето, - російської соціологічної школи М. Михайлівського, М.М. Ковалевського та П. Сорокіна.

М. Елброу підкреслює, що цій фазі притаманний свого роду „концептуальний імперіалізм”, тобто боротьба за панування певної соціологічної парадигми та негативне ставлення, нетерпимість до концепцій протилежних напрямків соціологічного знання.

Третій етап функціонування соціології, за думкою М. Елброу, починається у період розвитку політо-ідеологічного протистояння двох систем (капіталізму та соціалізму) після другої світової війни.

М. Елброу позначає цей етап як період протистояння соціологів двох протилежних напрямків: марксистської соціології та соціології структурно-функціонального аналізу. Безперечними лідерами структурно-функціонального аналізу в цей час були американські соціологи Т. Парсонс та Р. Мертон. Вони продовжили традицію еволюціонізму у соціології, сприйняття суспільства як соціального організму, розвивали ідею його раціональної організації. Критика цього напрямку з боку соціологів-марксистів була пов’язана з недооцінкою представниками структурно-функціонального аналізу соціальних протиріч як рушійної сили суспільного прогресу, применшення ними ролі соціально-економічних детермінант на користь перебільшення консервативних функцій соціокультурних факторів. М. Елброу називає цей період фазою інтернаціоналізації соціології, адже зіткнення теоретико-методологічних напрямків на міжнародному рівні сприяло консолідації соціологів різних країн, які належали до тієї чи іншої соціологічної традиції.

Четвертий етап розвитку соціології М. Елброу пов’язує з появою у 70-і роки ХХ сторіччя національних соціологічних шкіл у країнах „третього світу”. Він назвав цей етап періодом „індигенізації”, чи „отуземлення” соціології, тобто розвитку особливих напрямків соціологічної думки, які враховують культурну специфіку та традиції населення країни, що розвиваються. Саме у цей період соціологи цих країн починають усвідомлювати, що процеси, які відбуваються у їх суспільствах, неможливо зрозуміти та пояснити, якщо дивитися на них „очима заходу”. На цьому ґрунті виникає особливий напрямок у африканській соціології, який спирається на розуміння соціальних процесів в африканських суспільствах у контексті особливих змістів соціальних відношень, які відображаються у африканській усній поезії (А. Аківово, М. Макінде). У деяких країнах Латинської Америки, наприклад у Мексиці, Нікарагуа, Колумбії, отримала велику поширеність так звана соціологія, „що бере участь у дії”. Її завданням була не  тільки соціологічна просвіта мас, але й залучення учасників соціологічних гуртків, що з’явилися у цих країнах, як до досліджень, так і до активних соціальних дій на користь демократичного переустрою суспільства.

Деякі дослідники вважають, що марксистська соціологія також пережила фазу ”індигенізації”. Це насамперед стосується таких її різновидів, як марксизм-ленінізм у СРСР, маоцзедунізм у Китаї, вчення Чучхе у Кореї тощо.

Сучасний, п’ятий, за М. Елброу період розвитку світової „соціології – це період „глобалізації”. Саме таку назву він отримав на ХІІ Міжнародному соціологічному конгресі (Мадрид, 1990). Глобалізація – це не „національна” і не „інтернаціональна” фаза у розвитку соціологічного знання, хоча є продуктом і того і того. Глобалізація – це прагнення об’єднати зусилля соціологів всіх шкіл, напрямків, теоретико-методологічних підходів для вирішення актуальних загальнолюдських проблем.

Отже, глобалізація як сучасний етап розвитку світової соціології – це своєрідна відповідь науковців на об’єктивні процеси, що відбуваються сьогодні у людському співтоваристві. Необхідність консолідації, в тому числі соціологів, обумовлена тим, що за сучасних умов, мабуть, немає жодної країни, жодного суспільства, яке було б „самодостатнім”. У нове сторіччя наша цивілізація увійшла як взаємопов’язана система і в галузі економіки, і у політичній організації, і у сфері культури, і у сфері глобальних комунікацій. Сьогодні людство опинилося перед спільними для всіх країн загрозами: екологічними проблемами, можливістю ядерної війни, міжнародним тероризмом, епідемічними захворюваннями, СНІДом тощо.

Соціологічна наука не може не реагувати на всі ці проблеми, в свою чергу, вони вимагають від неї нового розуміння соціальної реальності. Отже, сьогодні змінюються об’єкт та предмет дослідження соціологів, виникають нові феномени, що характеризують зміни в образі життя як тих чи тих континентів, країн, народів, людства в цілому, так і окремої сім’ї, яка включається до нового соціального простору безпосередньо (наприклад, через телекомунікації) чи опосередковано.

У відповідь на ці процеси у соціології виникає теорія ”міровізації” соціального життя. Теоретичні пошуки соціологів сьогодні концентруються у двох напрямках. Перший з них – це „розширення масштабів” розуміння соціального простору до загальносвітового, тобто не обмеженого окремим суспільством (Штомпка П.)

Розглянемо дещо докладніше творчість основних представників соціологічної науки на кожному з виокремлених М.Елброу етапів її розвитку. Почнемо з засновника соціології Огюста Конта.

Огюст Конт (1798 - 1858) – французький філософ та соціолог, один із засновників позитивізму у соціології. Конт вважав, що соціологія як наукова дисципліна повинна будуватися за аналогією з природничими науками та базуватися на позитивному (здобутому за допомогою наукових методів – спостереження, експерименту тощо) знань про суспільство. Згідно позитивному підходу, 1) соціальні явища такі ж самі, що і явища природи; 2) методи аналізу, які застосовуються у природничих науках, можуть бути використані і в соціології; 3) задача останньої полягає у розробці системи у вищій мірі узагальнених, емпірично обґрунтованих теоретичних положень, які повинні стати основою для прогнозування соціальних процесів.

Визнаючи суспільство частиною органічної природи, О.Конт доходить висновку щодо закономірностей суспільного розвитку. Суспільство, за його думкою, розвивається за  тими ж законами, що й природа. Саме тому Конта вважають одним із засновників еволюційно-органістичної теорії.

У своєму розумінні закономірностей розвитку суспільства Конт виходив із сформульованого ним закону трьох стадій розвитку людського знання. За Контом, наше знання послідовно проходить такі стадії: 1) теологічне або фіктивне знання; 2) метафізичне або абстрактне знання; 3) наукове або позитивне знання.

За Контом, нова наука “соціологія” повинна бути позитивною наукою, тобто вона має розглядати всі соціальні явища як феномени, що розвиваються за тими же незмінними законами, що й природні явища. Розробляючи класифікацію наук, Конт визначив соціологію як науку, що узагальнює знання про світ, здобуті іншими науками. Тому саме соціологією він завершує свою піраміду наук, підкреслюючи її значення у відкритті універсальних законів розвитку функціонування суспільства.

Методами соціологічного аналізу Конт назвав такі, як спостереження, експеримент, порівняння та історичний метод. За допомогою цих методів соціологи повинні досліджувати суспільство, яке, згідно Конту, є вищою реальністю (на відміну від індивіда, який, вважав французький вчений, є абстракцією). Під суспільством Конт розумів усе людство або якусь його частину, пов’язану консенсусом (взаємною згодою).

Соціологічне вчення Конта складається із двох частин – соціальної статики, яка описує закони існування суспільства, та соціальної динаміки, яка закони та схеми суспільної трансформації. Надаючи великого значення соціології, Конт підкреслював її перетворюючу роль у суспільстві та вважав такою ж важливою, як і роль релігії. На його думку, соціологія повинна призвести до революції в умах людей, що й сприятиме прогресивному розвитку суспільства.

Головні праці Огюста Конта: „Курс позитивної філософії” (у 6-ти т.т) (1830-1842), „Система позитивної політики” (у 4-х т.т.) (1851-1854)

Другою батьківщиною соціології звичайно називають Англію. Саме у цій країні контівський позитивізм у дослідженні суспільства знайшов широку підтримку та розвиток. Перш за все це стосується творчості видатного англійського дослідника Герберта Спенсера

Герберт Спенсер (1820-1903) – засновник органічного напрямку в соціології. Згідно органічної теорії, суспільство розглядається як єдина система взаємодії природничих, у першу чергу біологічних, та соціальних факторів; усі сфери суспільного життя органічно пов’язані між собою та не можуть функціонувати поза зв’язку.

Спенсер розглядав суспільство як організм, який розвивається за тими ж законами, що й природа (перш за все за біологічними законами). Головним для Г. Спенсера було вивчення структурних елементів суспільства (освіти, держави, права тощо), їх функцій та взаємозв’язку. Дослідженням структури суспільства та функцій її частин, які Спенсер порівнює з частинами організму, він заклав основи структурно-функціонального напрямку у соціології.

Центральним поняттям соціології Спенсера є поняття еволюції. Соціальну еволюцію він визначав як прогресивний розвиток суспільства на шляху його ускладнення і удосконалення діяльності соціальних інститутів, перш за все політичних. Об’єктивну обумовленість соціальної еволюції Спенсер пояснював потребами людей. При цьому він підкреслював, що у процесі соціальної еволюції збільшується значення колективної діяльності людей. Важливим виміром соціального прогресу, за Спенсером, є перехід від суспільства, у якому особистість цілком підкорена соціальному порядку, до такого стану, коли „соціальний організм” стоїть на службі індивідам, які його складають.

Суспільство, як вважав Г. Спенсер, розвивається від порівняно простого стану, коли всі його частини взаємозамінні, до складної структури з зовсім не різні між собою елементи. В складному суспільстві одну частину (тобто інститут) неможна замінити на іншу. Усі частини повинні функціонувати на благо цілого; в протилежному випадку суспільство розвалюється. За Спенсером, такий взаємов’язок є основою соціальної інтеграції.

Головні праці Г. Спенсера: "Основи соціології" (1876-1896), "Соціологія як предмет вивчення" (1903).  

Серед фундаторів соціологічної науки, особливе місце належить Карлу Марксу (1818-1883). Хоча сам вчений ніколи не називав себе соціологом, його теоретичні надбання, справили великий вплив на розвиток світової соціологічної думки, як за часів життя Маркса, так і за сучасних умов.

Соціальна теорія, з точки зору Маркса, повинна базуватися на „життєвій реальності людських індивідів”, які борються за своє існування. Щоб вижити, люди мусять виробляти засоби існування, взаємодіяти у цьому виробництві. Це, за Марксом, первинно. Свідомість же – це результат соціальної співпраці. Отже, вважав вчений, мораль, релігія, політичні погляди тощо є вторинним по відношенню до соціального буття, перш за все до економічної сфери. Люди продукують ідеї, норми, цінності, спираючись на ту соціальну структуру, у якій вони живуть. Змінюються конкретні обставини і середовище – змінюється і свідомість людей. Проте Маркс вважав, що людський розум не є пасивним продуктом соціальних обставин, він активний у відображенні та зміні матеріального світу.

Втілюючи матеріалістичні принципи у пізнання соціальної реальності, Маркс органічно поєднав їх з діалектичним методом. У фокусі Марксової діалектики – відношення людей, соціальних спільнот та загальної структури, соціального середовища, яке вони створюють. Структури є полем самореалізації особистості, проте водночас вони зумовлюють, визначають цю самореалізацію. Увага до обох аспектів – соціальної дії та структури, за думкою багатьох дослідників Маркса, є сильною стороною його соціології.

Отже, основу Марксового підходу до аналізу суспільних процесів становить матеріалістичне розуміння історії, за яким головним її детермінантом є економічний розвиток. За Марксом, характер суспільних відносин визначає спосіб виробництва матеріального життя як певна єдність продуктивних сил та виробничих відносин. У боротьбі за існування люди створюють специфічні форми соціальної організації, відповідні способові виробництва, який склався у даному суспільстві. Для визначення певного ступеня історичного розвитку, типу суспільства в його цілісності та специфічній конкретності, особливостей суспільної організації цього типу та притаманного йому способу виробництва К. Маркс вводить поняття „суспільно-економічної формації”. Кожна суспільно-економічна формація складається із базиса, що утворюється сукупністю продуктивних сил та виробничих відносин, та надбудови, до якої Маркс відносить усі суспільні інститути й способи мислення, ідеологію, релігійні уявлення тощо. При цьому надбудова походить від базиса, який є основою суспільно-економічної формації.

Рушійною силою історії Маркс вважав розвиток продуктивних сил як найбільш динамічного елементу виробництва. Саме цей динамізм зумовлює суперечливий характер взаємодії між продуктивними силами та консервативними виробничими відносинами. Вирішення цього протиріччя здійснюється революційним шляхом, у результаті чого на зміну старим виробничим відносинам, які гальмують розвиток продуктивних сил, приходять нові, прогресивні відносини, тобто утворюється новий спосіб виробництва, а, отже, нова суспільно-економічна формація. Суперечності між продуктивними силами та виробничими відносинами уособлюються у суперечностях між існуючими соціальними класами.

Теорія класів є наріжною у Марксовому розумінні історичного розвитку людства. Він вважав, що історія – це ні що інше, як історія класової боротьби. Визначаючи поняття „клас”, Маркс виходить як з його економічного, так і політико-соціологічного тлумачення. Перше відображає певне місце людей в економічній структурі, джерела їх прибутку, належність до групи, що посідає певне місце у суспільному виробництві. Друге (політико-соціологічне) характеризує групи людей щодо місця в історичному процесі, спільної діяльності, способу мислення, психології, способу життя, світогляду, боротьби за свої інтереси. Через ставлення до певної форми власності, специфічної для кожного історичного типу суспільства, класи утворюються певними соціальними відносинами (матеріальними, ідеологічними, політичними тощо).

Маркс вважав, що кожне суспільство створює два антогоністичних класа, між якими не вщухає гостра боротьба. Тільки пролетаріат, за думкою вченого, подолає класові антагонізми та приведе людство до комунізму – асоціації індивідів, де вільний розвиток кожного буде передумовою вільного розвитку всіх.

В історії соціологічної думки К. Маркса називають одним із засновників конфліктологічної традиції, зокрема, концепції класового конфлікту. Теоретичні положення, сформульовані ним у „Комуністичному маніфесті” та „Капіталі”, й сьогодні багато в чому спрямовують соціологічний аналіз соціальних конфліктів.

Для соціологічної теорії Маркса велике значення має його концепція відчуження під яким він розумів руйнування людської природи, зумовлене структурою буржуазного суспільства, капіталістичним ладом в цілому. Маркс доводив, що в умовах буржуазного суспільства особистість відчужена від результатів своєї праці, від процесу виробництва, від себе і своєї спільноти. Аналіз феноменів відчуження та його наслідків для діяльності людини став основою гуманістичної критики капіталізму Марксом.

Попри історичної долі теоретичних передбачень Маркса, практичної реалізації його ідей, вчення цього видатного мислителя , його основні наукові гіпотези, дослідницькі моделі, соціологічні узагальнення мають велику аналітичну продуктивність і в сучасних умовах розвитку суспільства.

Основні праці К. Маркса: "Німецька ідеологія" (1845), "Злиденність філософії" (1847), "Маніфест Комуністичної партії" (1848, у співавторстві з Ф. Єнгельсом), "Капітал" (1867), "Передмова до критики політичної економії" (1873).

Творчі портрети вчених, які визначають другий (за М. Елброу) етап розвитку соціології, почнемо з Еміля Дюркгейма.

Еміль Дюркгейм (1858-1917) – французький філософ та соціолог, засновник французької соціологічної школи, якого вважають одним із фундаторів сучасної соціології.

У своїй науковій діяльності головну увагу приділяв вивченню причин порядку та безладу у суспільстві. Він розробив концепцію колективної свідомості як сукупності переконань та думок, що поділяють усі члени даного суспільства. Соціальна інтеграція, за Дюркгеймом, можлива, коли члени суспільства (окремі особистості, соціальні групи) надають важливого значення його нормам та цінностям і керуються ними у своєму житті. Саме тому соціологічний аналіз Дюркгейма називають соціокультурним. До наукового обігу соціологів французький вчений вводить поняття аномії, тобто такого стану суспільства, якому притаманні відсутність чіткої системи соціальних норм та цінностей, руйнування єдності культури, в наслідок чого ускладнюється процес між-особистісної взаємодії.

Центральним поняттям соціології Дюркгейм вважав поняття „соціального факту”. Дослідження реальних „соціальних фактів”, які складають систему соціальної дійсності, є, за Дюркгеймом, предметом соціології. При цьому вчений підкреслював, що „соціальні факти необхідно розглядати як речі”, тобто визначати їх незалежне від суб’єкту існування та примусову по відношенню до нього силу. За Дюркгеймом, вивчати соціальні факти необхідно,  так як досліджують свій предмет природничі („позитивні”) науки.

Значне місце в творчому доробку Дюркгейма займає аналіз категорії та феноменів соціальної солідарності. Дюркгейм розрізняє так звані механічну солідарність, яка притаманна примітивним суспільствам та заснована на нерозвиненості та схожості людей, які повністю підкорені колективній свідомості. „Я” у такому суспільстві – це тільки „Ми”, а будь-яке відхилення від норм колективної поведінки карається законом.

Розподіл суспільної праці, за Дюркгеймом, породжує органічну солідарність, засновану вже не на подібності, а на різниці між індивідами. Якщо механічна солідарність припускає поглинання індивіда колективом, то органічна солідарність, навпаки, передбачає розвиток особистості. Саме завдяки праці людина усвідомлює свою залежність від суспільства, яка раніше підтримувалася репресивними засобами. Тому перехід від механічної до органічної солідарності Е.Дюркгейм вважав не тільки історичним законом, але й головним критерієм прогресу.

Найважливішим чинником суспільного життя, який забезпечує солідарність тієї чи іншої соціальної групи, Е.Дюркгейм вважав „колективні уявлення” (ідеали, вірування тощо), вбачаючи у них головні компоненти моралі та релігії. Проблема соціальної солідарності знаходиться у центрі уваги такої праці Е.Дюркгейма, як „Самогубство”. Саме на цьому соціальному феномені (самогубстві), вважав Е.Дюркгейм, можна перевірити рівень єдності та солідарності суспільства. Базуючись на статистичних даних щодо розповсюдження самогубств в різних суспільствах і різних групах в межах цих суспільств, Е.Дюркгейм виокремлював три види самогубств: егоїстичні, альтруїстичні та аномічні (тобто обумовлені соціальною дезорганізацією).

Соціологічна спадщина Е.Дюркгейма оказала великий вплив на світову, особливо французьку соціологію. Його концепцію зазвичай розглядають як певний фінал розвитку методології та теорії класичного позитивізму у соціології.

Основні праці Е. Дюркгейма: "Елементи соціології" (1889), "Про розподіл суспільної праці" (1893), "Правила соціологічного методу" (1895), "Самогубство" (1897).

Серед представників німецької соціології цього етапу (другого), безперечно самою могутньою є постать Макса Вебера.

Макс Вебер (1864-1920) – німецький соціолог, соціальний філософ та історик, засновник розуміючої соціології і теорії соціальної дії.

Соціологічна концепція М. Вебера належить до так званої гуманістичної соціології, головною особливістю якої є її антипозитивістська спрямованість. Представники цього напрямку не вважають соціологічні явища об’єктами, які треба вивчати за допомогою методів природничих наук. Дослідження соціальних явищ, на їх думку, вимагає застосування інших (відмінних від природознавчих) методів пізнання. Суспільство та індивіди, згідно з цим підходом, трактувалися не як „готові” соціальні факти, а як такі, що постають у процесі соціальної інтеракції (взаємодії). Таким чином, предметом гуманістичної соціології є соціальна взаємодія.

За Вебером, не будь-яка взаємодія є соціальною, а тільки така, в якій індивіди беруть участь свідомо, осмислено.

Отже, соціальну взаємодію, вважав Вебер, треба розглядати у контексті значень і смислів, які вкладають у неї її учасники. Відтак аналіз соціальної взаємодії, на думку вченого, потребує розуміння (на відміну від природознавчої процедури, яку застосовували соціологи-позитивісти). Саме тому соціальну теорію М. Вебера називають розуміючою соціологією. Її предметом німецький дослідник вважав соціальну дію. Важливою складовою теорії соціальної дії Вебера є його концепція ідеальних типів. Під ідеальним типом німецький соціолог розумів певну ідеальну модель того, що найбільш корисно людині, що об’єктивно відповідає її інтересам. Ідеальні типи Вебера визначають сутність оптимальних суспільних станів – стану влади, міжособистісного спілкування, індивідуальної та групової свідомості тощо. Вебер вирізняв чотири типи соціальної дії: традиційний, афективний, цілераціональний та цінніснораціональний.

Традиційні дії здійснюються індивідом завдяки тривалій звичці. Афективні базуються на афектах, тобто несвідомих психологічних імпульсах та почуттях. Цілераціональні дії притаманні людині, яка чітко уявляє собі мету дії та засоби її досягнення, а також враховує можливу реакцію інших людей на свої дії. Критерієм раціональності є успіх. Цінніснораціональна дія здійснюється індивідом завдяки його свідомій вірі у етичну, естетичну або релігійну цінність певної поведінки.

Вебер виходив з того, що в історичному процесі зростає ступінь раціональності соціальних дій, особливо це стосується, на його думку, економічної сфери суспільства.

В соціології Вебера значне місце посідає проблема цінностей, зокрема, моральних, політичних, естетичних, релігійних. Вебер визначає цінність як „установку тієї чи іншої історичної епохи”, як „властивий епосі напрямок інтересу”. Така трактовка цінностей має велике значення для реалістичного пояснення свідомості людей, їх соціальної поведінки та діяльності. Вона відіграла важливу роль у розробленій Вебером теорії соціальної дії, про що йшлося вище.

Фахівці у галузі історії соціології вважають Вебера найвидатнішим вченим не тільки своєї епохи, адже його ідеї і сьогодні отримують свій подальший розвиток. Універсальна освіченість Вебера дозволила йому зробити великий внесок не тільки у розвиток соціології, але й у такі галузі знання, як політична економія, право, філософія, історія, релігієзнавство, сінологія, логіка та методологія науки тощо.

Головні праці М. Вебера: „Об’єктивність” (1904), „Протестантська етика і дух капіталізму” (1905), „Про категорії розуміючої соціології” (1913), „Господарська етика світових релігій” (1913-1919), „Політика як покликання і професія” (1919), „Господарство і суспільство” (1921).

Великий внесок у розвиток соціологічного знання зробив сучасник та співвітчизник Макса Вебера німецької соціолог Георг Зіммель (1858-1918) – один із провідних представників філософії життя і автор концепції формальної соціології.

Трактуючи предмет та завдання соціології, Зіммель підкреслював, що у фокусі уваги соціологічного дослідження повинні бути „чисті” форми соціації або соціальної взаємодії. Соціація, за Зіммелем, - це така форма, завдяки якій індивіди та групи різноманітних інтересів утворюють єдність, де вони реалізують ці інтереси. Отже, об’єктом зіммелевської соціології є соціація (соціальна взаємодія), форми якої первинні щодо суспільства в цілому. Зіммель вважав, що форми соціації повинні досліджуватися як самодостатні, а не як елементи суспільного цілого. Соціологію, яка вивчає „чисті” форми соціації, вчений називає „чистою” або „формальною.” Поряд з „чистою” він виділяє ще дві соціології: „загальну”, що розглядається як „соціологічне дослідження історичного життя” в його різноманітних проявах, та „філософську”, що вивчає „епістемологічні і метафізичні аспекти соціології”. Отже, зіммелівський підхід до аналізу суспільства будується на трьохступінчатій пізнавальній моделі (загальна – формальна – філософська соціологія), яка забезпечує єдність філософського, теоретико-соціологічного та конкретно-наукового знання про суспільство.

Основними поняттями формальної соціології Зіммеля є поняття форми та поняття змісту. Співвідношення форми і змісту у контексті соціологічного аналізу, на думку Зіммеля треба розуміти як протиставлення матеріалу соціальної взаємодії, тобто культурно-історичних витворів людської думки, цілей, прагнень, ідеалів індивідів і таких форм-структур даної взаємодії, які найчастіше повторюються і є характерними для всіх культурно-історичних епох. В межах формальної соціології була запропонована така класифікація соціальних форм (чи форм соціації): соціальні процеси, соціальні типи, моделі розвитку.

Важливими для подальшого розвитку соціології були ідеї Зіммеля щодо соціальної диференціації. У своїй концепції соціальної диференціації Зіммель виходить з органічної теорії Смелзера, зокрема, з його розуміння соціальності як процесу трансформації суспільства від невизначеної одноманітності до визначеності (диференціації). За Зіммелем, диференціація суспільства супроводжується збагаченням індивідуальності, сприяє процесу становлення особистості. Водночас збільшується й число суперечливих вимог та норм, що пред’являє індивідові кожне із соціальних кіл, до яких він належить. Це приховує в собі небезпеку внутрішнього індивідуального конфлікту.

Головним висновком Г.Зіммеля у концепції соціальної диференціації є його ідея конфлікту, який, на думку вченого, може мати позитивні наслідки для збереження соціального цілого і його складових. За Г.Зіммелем, конфлікт – це „засіб досягнення своєрідної єдності, навіть якщо вона досягається ціною знищення однієї із сторін, що бере участь у конфлікті”. Як соціальний процес, підкреслював вчений, конфлікт має системний характер, він охоплює все суспільство. На відміну від Маркса, який перш за все підкреслював антагоністичний характер конфліктів, їхню деструктивну роль у суспільстві, Г.Зіммель робить акцент на інтегративних функціях конфліктів.

Така трактова конфлікту поклала початок одному з напрямків сучасної соціологічної теорії – конфліктному функціоналізму.

Значна увага в творчості Г.Зіммеля приділяється й питанням культури. Вчений вважав, що ядро сучасної йому культури визначається впливом двох головних факторів – грошей та інтелекту. У цьому контексті, за Г.Зіммелем, історія суспільства має вигляд власне історії наростаючої інтелектуалізації (і, як наслідок, раціоналізації) соціального життя й поглиблення принципів грошового господарства. В цілому сучасній культурі, вважав Г.Зіммель, притаманне відокремлення від безпосереднього життя, що породжується наростаючим поділом праці та спеціалізацією всіх сфер та аспектів життя і культури. „Конфлікт і трагедія культури”, на думку німецького соціолога, зумовлюється саме цим.

Соціологічна спадщина Г.Зіммеля, безумовно, актуальна в теоретичному відношенні і може застосовуватись до аналізу багатьох процесів сучасного суспільства.

Основні праці Г.Зіммеля: „Проблеми філософії історії” (1892), „Філософія грошей”, (1900), „Соціологія” (1908), Конфлікт і грошові зв’язки” (1912).

До найвідоміших персоналій другого (за М. Елброу) етапу розвитку соціології безперечно належить Вільфредо Федеріко Парето (1848-1923) відомий італійський вчений. В історію соціології  він увійшов як представник так званого психологізму. Специфічної особливістю його соціологічної концепції є акцент на психологічних, перш за все ірраціональних, аспектах суспільного життя: інстинктах, почуттях, емоціях тощо.

Згідно В.Ф.Парето, соціальна дійсність повинна досліджуватись за зразком точних та природних наук. Особливого значення він надавав емпіричній обґрунтованості соціологічного знання. Основна праця В.Ф.Парето „Трактат із загальної соціології” насичена, алгебраїчними й геометричними ілюстраціями, формулами, графіками. Соціологія, вважав В.Ф.Парето, не може існувати поза досвідом. Головним методом цієї науки, на його думку, повинен бути логіко-експериментальний метод, який добре зарекомендував себе у природничих галузях знання. Визначальною рисою цього метода є те, що він виходить із фактів зовнішнього світу, а не із суб’єктивних ідей.

Визначаючи роль соціології у суспільстві, В.Ф.Парето виходить із ідей „чистої” науки, яка тільки вивчає суспільство, а не намагається його змінити, поліпшити. З точки зору італійського вченого, предметом соціології є нелогічні дії людей, тобто дії, якими керує не раціональне знання про факти та зв’язки між ними, а віра, що заснована на інстинктах та почуттях.

Як вважав вчений, у суспільстві домінують саме нелогічні дії. Водночас, підкреслював В.Ф.Парето, суспільство – це не хаос нелогічних дій, не просто їхня сума, а соціальна система, яка постійно прагне рівноваги. Важливими компонентами цієї системи є так звані резидуї та деривації. Назви цих компонентів суспільства вчений запозичує з хімії та лінгвістики. В хімії резидуї – це „залишки” або „осади” після фільтрування, випарювання тощо. За В.Ф.Парето, резидуї – це фундамент людських почуттів, інстинктів, психологічних станів. Проте він вважає, що їх треба вивчати не як психічні, а як культурні факти. Водночас резидуї створюють фундамент суспільства, його усталену сферу, забезпечують рівновагу в соціальній системі.

Вторинними, похідними від резидуїв, виступають, на думку італійського вченого, деривації, тобто ідеологічні доктрини, теорії, уявлення тощо (у лінгвістиці дериваціями позначають похідні слова). Деривації є складовою частиною усіх людських дій (за винятком логічних). Всі вони (міфи, легенди, гасла, соціальні, етичні, теологічні теорії, політичні програми, ідеологічні концепції), особливо ідеологічна сфера, призначені маскувати справжні мотиви людських дій. Хоча деривації похідні від резидуїв, залежні від них, В.Ф.Парето вважав, що у соціальному житті не тільки резидуї обумовлюють деривації, а й навпаки. В цілому паретівська теорія резидуїв та деривацій стверджує незмінну природу людини, яка проявляється у суспільному житті. При цьому суспільне життя, суспільство В.Ф.Парето розглядає як соціальну систему. Сталі механізми взаємодії складових елементів цієї системи визначають її стан у кожний конкретний момент часу.

Вчений не визнає соціальної еволюції, прогресу суспільства. На його думку, історія людства має хвилеподібний характер. Стан, до якого повертається соціальна система після чергових змін, В.Ф.Парето називає станом рівноваги. Її (соціальну рівновагу) забезпечують такі елементи суспільства, як людські почуття та інтереси. Причому для встановлення рівноваги у суспільстві потрібна не гармонія інтересів та спрямувань людей, а їх суперечливість та боротьба, які зумовлені соціальними розмежуваннями. На думку В.Ф.Парето, боротьба є всезагальним законом життя. У цьому контексті італійський вчений особливу увагу приділяє дослідженню еліти та мас

В історії соціальної думки В.Ф.Парето називають одним із видатних теоретиків елітизму. Історія суспільства, на його думку, - це історія спадкоємності пануючих еліт. Соціальна динаміка, за В.Ф.Парето, визначається зміною двох типів еліт: „лисиць” та „львів”. Перші тяжіють до хитрощів, намагаються керувати масою за допомогою запевнень, пропаганди, різноманітних комбінацій. „Леви” віддають перевагу силі, мають міцну волю, наполегливість, непримиренність.

Чергування, зміна еліт при владі – це, вважає В.Ф.Парето, універсальний закон історії. Він відображає циркуляцію або кругообіг еліт у суспільстві. Одна еліта, коли вичерпує свою енергію, неминуче змінюється іншою. Механізмом, завдяки якому набуває сили, оновлюється та чи інша еліта, є соціальна мобільність. Вона стосується не тільки керуючої еліти, але й керованої маси, найбільш обдаровані представники якої у процесі соціальної мобільності „піднімаються вгору”, поповнюючи еліту. В той же час, представники останньої, деградуючи, „спускаються долу”, в масу. При цьому, чим більше „відкрита еліта”, тим міцніше її „здоров’я”, тим більше вона здатна втримати своє панування. І, навпаки, чим більше вона замкнена, тим сильніші тенденції до її занепаду. Значення революції, на думку італійського соціолога, полягає лише в оновленні пануючої еліти, поновленні необхідних для правління сил і, відтак, соціальної рівноваги.

Основні праці В.Ф.Парето: „Економіка і соціологія” (1907), „Трактат всезагальної соціології” (1916), „Перетворення демократії” (1921), „Разум і суспільство” (1936).

Серед представників третього (за М. Елброу) етапу розвитку соціології, мабуть, важко знайти вченого, який би справив більший вплив на розвиток соц