Проблеми періодизації розвитку світової соціологічної думки. Протосоціологія: головні персоналії

Звертаючись до аналізу історії розвитку соціології як самостійної науки, перш за все необхідно визначити хронологічні рамки її існування. Проблема історичних меж функціонування соціології полягає в тому, що, з одного боку, її можна вважати стародавньою наукою, адже багато цікавих соціологічних спостережень ми знайдемо і у конфуціанських текстах, і у працях Солона, Платона, Аристотеля, Геракліта, Протагора, Епікура та інших мислителів давнини. З іншого боку, соціологію можна визнати як відносно молоду галузь людського знання, становлення якої припадає на кінець тридцятих та сорокові роки ХІХ сторіччя та пов’язано з іменем О. Конта.

Сенс мають прибічники обох підходів до визначення віку соціології. Проте, за думкою багатьох дослідників, щоб виокремити соціологію як самостійну науку про суспільство, яка має всі ознаки науковості, в історії розвитку наукових досліджень суспільства необхідно виділити два нерівнозначних за тривалістю періоди: етап так званої протосоціології та етап власно соціології як окремої науки.

Протосоціологією звичайно називають доконтівський період у функціонуванні соціологічної думки. Цей етап можна було б назвати передісторією соціології. Він почався ще на зорі духовного розвитку людства спробами його кращих представників (мислителів, філософів) зрозуміти характер суспільного устрою, шляхи та принципи побудови соціуму. Так, велике значення для розвитку соціологічної думки мали ідеї давньогрецьких філософів Платона (427-347р.р. до н.е.) та Арістотеля (384-322р.р. до н.е.) про соціальну природу людини (вони називали її „політичною (чи соціальною) твариною”), сім’ї та держави, суспільну диференціацію тощо.

Серед протосоціологічних персоналій особливе місце посідає арабський історик та соціальний філософ Ібн Халдун (1332-1406р.р.). Він стверджував закономірний характер суспільного розвитку, який, на думку Ібн Халдуна, обумовлюється географічним середовищем та виявляється у циклах підйому та спаду цивілізації у процесі зміни поколінь. Згідно концепції Ібн Халдуна, рівень розвитку культури та характер правління у державі визначаються суспільним розподілом праці, взаємним обміном економічною діяльністю та обумовленою цим соціальною солідарністю представників влади та їх підлеглих.

Суттєве значення для розвитку науки про суспільство мають соціологічні спостереження, якими насичені твори Н. Макіавеллі (1469-1527), Т. Мора (1478-1535), М. Монтеня (1533-1592), Т. Гоббса (1588-1679), Ларошфуко (1613-1690), Б. Паскаля (1623-1662), Дж. Локка (1632-1704), Спінози (1632-1677), Лабрюйєра (1645-1696), Д. Віко (1668-1744), Ш. Монтеск’є (1689-1755), Вольтера (1694-1778), Д. Дідро (1713-1784), Гельвеція (1715-1771), А. Сміта (1723-1790), Лакло (1741-1803), Й. Гердера (1744-1803), К. Сен-Сімона (1768-1825) та багатьох інших мислителів минулого.

Знайомство з творчою спадщиною цих авторів (будь то „Небезпечні зв’язки” Лакло чи „Думки” Паскаля, „Максіми” Ларошфуко чи „Характери” Лабрюйєра, „Листи про сліпих у повчання зрячим” Дідро чи „Філософські думки” Вольтера) збагачує сучасних дослідників знанням про сутність та рушійні сили людських стосунків, міжособистісного спілкування, суспільного розвитку в цілому.

Отже, корені соціологічної науки сягають часів античності; значне прирощення наукове знання про суспільство отримало також у період пізнього середньовіччя. Проте, за думкою вчених, які займаються історією соціології, найвагоміший внесок у протосоціологію зробила блискуча плеяда французьких філософів-просвітителів. Саме їх стараннями було створене міцне теоретичне підґрунтя соціології як самостійної науки, історія якої починається з творчості Огюста Конта. Окремі періоди історичного розвитку соціологічної системи знань будуть охарактеризовані нами нижче, після того, як ми більш докладно проаналізуємо теоретичні, історичні та соціокультурні передумови її виникнення.

Почнемо з теоретичних джерел становлення соціології як окремої галузі наукового знання. Як вже підкреслювалось, іх складають численні соціологічні спостереження філософських та громадсько-політичних вчень мислителів минулого, тобто різноманітні протосоціологічні теорії. До імен, зазначених нами, можна було б додати ще не один десяток. Але, як вважають фахівці з історії соціології, серед перелічених вище філософів, економістів, письменників, громадських діячів, чи не найважливішу роль у становленні соціологічної науки відіграли концепції Ш. Монтеск’є та К. Сен-Сімона. Зазвичай саме їх наукові пошуки визначають як теоретичні передумови виникнення соціології, як самостійної науки.

Соціальний філософ, історик та правознавець Шарль Луї Монтеск’є  (1689-1755) був відомим діячем Просвітництва.

Головною темою соціально філософської теорії Монтеск’є була проблема політичного деспотизму. Він стверджував, що будь-яке суспільство, засноване на тотальному насильстві чи деспотизмі, не може залишатися життєздатним тривалий час. Найбільш вагомі соціологічні спостереження Монтеск’є представлені у його праці “Про рух законів” (1748), де зазначається, що, наслідуючи англійський досвід парламентського правління, можна запобігти .... через інституційний поділ законодавчої, виконавчої та судової функцій держави. На думку Монтеск’є, це найважливіший принцип поділу влад, який відвертає абсолютну владу. Названа вище робота Ш. Монтеск’є є чи не першим досвідом порівняльної соціології інститутів, який свідчить про взаємозв’язок релігії, освіти, управління і географії. Соціологічна традиція, заснована Монтеск’є, була досить авторитетною не лише у XVIII, але й у XIX сторіччі та спричинила великий вплив на наукові погляди Е. Дюркгейма та А. де Токвіля. Головні праці Ш. Монтеск’є: „Перські листи” (1720), „Роздуми про причинні величі та падіння римлян” (1734), „Про рух законів” (1748).

Клод Анрі де Сен-Сімон (1768-1820) – французький філософ, один із засновників концепції “утопічного соціалізму”. Ідеї Сен-Сімона справили велике враження та були засвоєні О. Контом, який до 1820 року був його особистим секретарем.

Сен-Сімон одним із перших висловив точки зору щодо примату методів природничих наук у пізнанні суспільного життя. Виходячи з цього, він розробив концепцію „соціальної фізіології”, у якій поєднав раціоналістичні погляди з історицизмом у тлумаченні суспільних явищ. Сен-Сімон вважав, що розвиток суспільства перш за все обумовлен зміною пануючих у ньому філософсько-релігійних та наукових ідей. На його думку, визначальну роль в історії відіграє „індустрія”, яку він розумів як сукупність різних видів економічної діяльності людей. Такого ж значення він надавав відповідним „індустрії” формам власності та класам. Свої ідеї та пануючі теорії власності будь-яка суспільна система розвиває поступово і до кінця. Після цього „органічна”, творча епоха змінюється на „критичну”, руйнівничу епоху, яка веде до побудови більш ефективного суспільного ладу. Таким чином, у соціологічній концепції Сен-Сімона зроблено перший крок до аналізу соціальних явищ як різних боків закономірного розвитку цілісного організму-суспільства. Розуміння всесвітньої історії пов’язано у Сен-Сімона з думкою про прогрес як поступовий рух людства від нижчих суспільних форм до вищих відповідно зі стадіями розвитку мислення: релігійною, метафізичною та позитивною (науковою). Сен-Сімон стверджував, що побудова нового суспільства, якості якого задовольняли б переважну більшість населення, перш за все залежить від інтенсивного розвитку промисловості та сільського господарства, виробничих сил суспільства та викорінювання у ньому паразитизму. Головними рисами „промислової системи” Сен-Сімон вважав перетворення суспільства у всезагальну асоціацію людей, введення обов’язкової для всіх виробничої праці, надання однакових можливостей щодо застосування своїх здібностей, введення розподілу за “здібностями”, перетворення державної влади у знаряддя організації промисловості, поступове утвердження всесвітньої асоціації народів та всезагального миру при стиранні національних кордонів.

Концепція Сен-Сімона (через О. Конта та безпосередньо) мала великий вплив на розвиток соціологічної думки у Франції, Германії, Італії, Росії та інших країнах.

Головні праці К. Сен-Сімона: „Нарис науки про людину” (1813), „Праця про всесвітнє тяжіння” (1813), „Про промислову систему” (1821), „Катехізис промисловців” (1823-1824), „Нове християнство” (1825).