Нормами права античних міст-держав Північного Причорномор’я передбачалася також відповідальність за розголошення “елліну або варвару” державної таємниці – того, “що може завдати шкоди державі”.

Злочинним діянням визнавалася ксенія (ξενίας) – самовільне присвоєння негромадянином прав громадянства; внесення на розгляд народних зборів (екклесії) протизаконного чи такого, що суперечив звичаям, законопроекту (παρανόμων). Особа, яка вносила пропозицію, навіть у випадку її прийняття, протягом року могла бути притягнена до відповідальності; Суворо каралися громадяни за вчинення

парапресбейї (παραπρεσβείας). Цим терміном позначалося погане або несумлінне виконання послом своїх обов’язків. Тяжким посадовим злочином визнавалося хабарництво. Передбачалися окремі склади злочинів – дача хабара,

підкуп - декасмо (δεκασμου̃ ),

та його прийняття – дорон (δώρων).

Здавна відомою в античних державах була контрабанда – незаконне переміщення через державний кордон матеріальних цінностей – злочинне діяння нині передбачене статтею 204 нового Кримінального кодексу України.

Спеціальним законом ольвійського полісу про грошовий обіг, більше відомим, як “Закон Каноба”, встановлювалася відповідальність за “порушення правил про валютні операції” – склад злочину, нині передбачений ст. 203 КК України. Датований дослідниками початком ІV ст. до н.е. текст закону, вибитий на мармуровій плиті, було віднайдено в 1876 р. на території селища Андолу-Кавак, на східному березі Босфору, серед руїн відомого в давнину святилища Зевса Урія і вперше опубліковано В.В.Латишевим. Нині він зберігається в музеї університету м. Анкари (Туреччина). Оцінюючи загальний зміст закону за сутністю, П.О.Каришковський цілком слушно зауважує, що його найсуттєвішим моментом була стаття, що зобов’язувала здійснювати всі акти купівлі-продажу на місцеві гроші – ольвійські статери. Обмін грошей слід було здійснювати у встановленому місці – “на камені в екклесіастерії”. Порушники встановлених норм притягалися до кримінальної відповідальності.

Вже з другої половини І тис. до н.е. у праві полісів поступово починають вирізнятися злочини проти правосуддя. Нині під ними розуміються навмисні злочинні діяння, які посягають на нормальну діяльність органів правосуддя, тобто діяння, перешкоджаючі здійсненню однієї з форм державної діяльності, що полягає у розгляді та вирішенні судом кримінальних, цивільних та адміністративних справ. Так, значною провиною у державах Північного Причорномор’я вважалася псевдоклетея (ψευδοκλητείας) – фальшиве засвідчення скарги, неправдиве свідчення, коли особа, що не була свідком, у якості свідка ставила свій підпис під чиєюсь скаргою.

Коло військових злочинів було досить нешироким. Існувало загальне поняття астратеї (άστρατείας), що обіймало такі дії як ухилення від військової служби, втеча зі служби, дезертирство. Відомі й спеціальні юридичні терміни, що визначали окремі склади військових злочинів: ліпостратія (λιποστρατίου) – ухилення від військової служби; ліпотаксія (λιποταξίου) – дезертирство; ліпонавтія (λιποναυτίου) – самовільне залишення корабля, дезертирство з корабля; анавмахія (άναυμαχίου) – дезертирство під час морської битви, відмова від участі у морській битві.

Серед злочинів проти особи найтяжчим вважалося вбивство (φόνου). Розрізнялися вбивство недозволене та дозволене законом (наприклад, вбивство злодія на місці злочину, якщо він чинив опір затриманню), зумисне та випадкове. Окремо, за специфікою засобів скоєння, правом вирізнялося φαρμάκων – отруєння. Щоправда, більш точні свідчення про це маємо лише з Афін, але немає підстав сумніватися, що подібна практика існувала й у полісах Північного Причорномор’я.

До цієї ж категорії злочинів варто віднести й заподіяння тілесних пошкоджень, насамперед, навмисне (τραύματος έκ προνοίας).

Широко розповсюдженими були злочини проти честі особи. Загальне поняття про нанесення будь-якої образи, особливо родичам, визначалося терміном “какосея” (κακώσεως). Існували й окремі поняття: аікія (αίκίας) – образа дією (зокрема, побоями); ібрея (ύβρεως) – образа словом. Окремий склад злочину становив наклеп (κακηγορίας) – поширення завідомо неправдивих свідчень, що неславлять іншу особу.

До злочинних дій прирівнювали вбивство і навіть образу чужого раба (вважалося, що ображаючи раба завдається образа і його господареві). У таких випадках винні піддавалися суду та сплачували штраф (γραφή ύβρεως).

Найбільш розповсюдженими майновими злочинами були крадіжка (κλοπη̃ς) тобто таємне викрадення майна, що належить іншим особам, а також пошкодження та знищення чужого майна, завдання матеріальної шкоди, збитків (βλάβης).

Серед злочинів проти релігії одним з найтяжчих вважалася асебея (άσεβείας) – невіра у богів, безбожництво. Держава не торкалася релігійних вірувань та переконань окремих осіб, поки вони виконували всі свої обов’язки по відношенню до культу. Але якщо особа відкрито заявляла про те, що вона не вірить у богів чи переставала дотримуватись культових приписів, то в судовому порядку вона могла бути вислана за межі держави.

Злочинним вважався також відступ від здавна встановлених форм та обрядів культу, його перекручення, включення до нього елементів чаклунства тощо. Такі дії також часто каралися вигнанням.

Тяжко каралося спаплюження місць, присвячених богам. До цієї категорії злочинів відносилася, зокрема, й поява у таких місцях осіб, яким був заборонений доступ туди, або здійснення у цих місцях недозволених діянь.

Найсуворіше переслідувалися злочини, які полягали у викраденні, знищенні чи пошкодженні присвячених богам предметів, якими б вони не були. Такий злочин називався ієросілією (ίεροσυλία) і зазвичай карався смертю.

Найтяжчим серед злочинів проти сім’ї та моральності, так же, як і в багатьох інших народів, вважалася подружня зрада, перелюбство (μοιχείας).

Громади північнопричорноморських полісів, як і грецьких метрополій, переважно за допомогою норм звичаєвого права, а також релігійних приписів, активно боролися з безшлюбністю чоловіків (άγαμίου). Держава була зацікавлена у тому, щоб народжувалося більше громадян і воїнів. Крім того, було необхідно забезпечувати безперервність родів та постійне виконання культу предків. Відповідно неодружений чоловік здійснював подвійний злочин і по відношенню до предків, і по відношенню до суспільства. За “Законами” Платона, наприклад, від громадян вимагалося укладення шлюбу у віці між тридцятьма та тридцятьма п’ятьма роками: “Відмовлятися взяти собі дружину – злочин. Хто знехтує цим обов’язком, повинен платити щорічний штраф, щоб він не думав, що безшлюбність зручна та вигідна, і крім того, він має бути позбавлений всіх почестей, які молодь зобов’язана віддавати старшим”. Та з часом, протягом ІV ст. до н.е., безумовність цих приписів втрачається, хоча громадська думка зберігала певні їх залишки ще протягом тривалого часу.

Громадською мораллю суворо засуджувалася апігія (άργίας) – неробство, ледарювання. За рішенням державних органів у ряді випадків нероби могли бути покарані обмеженням громадянських прав.

Тяжко каралася також відмова утримувати батьків, що досягли похилого віку, нездатних працювати тощо. Таке діяння іменувалося терміном “ситой” - σίτου (від σίτος - хліб). Відповідно до більш пізньої норми римського права, “той, хто відмовляє в утриманні, відмовляє у житті”. Згідно з давньогрецькими нормами “закон велить утримувати батьків; батьками ж вважаються батько, мати, дід, баба, прадід та прабаба”. Існував тісний зв’язок між правом спадкування та обов’язком дітей, як майбутніх спадкоємців, піклуватися про харчування батьків. За свідченням Плутарха, син міг бути звільнений від цього обов’язку лише в одному випадку: якщо батько, навіть з огляду на його бідність, не доклав зусиль щоб навчити сина якомусь ремеслу. Іншим важким злочином по відношенню до батьків було святотатство, яке полягало у “знищенні їх могил та позбавлення їх погребальних почестей”.

Поступово у праві грецьких полісів Північного Причорномор’я достатньо виразно оформилася й система покарань. Під покаранням зазвичай розуміються заходи державного примусу проти злочинця, які є наслідком скоєного злочину. В античних полісах метою покарання було залякування, прагнення наперед виключити скоєння небажаних для громадян та держави вчинків. У ряді випадків на меті малося також відшкодування збитків від заподіяної шкоди (як правило, за допомогою еквівалентної грошової компенсації).

Смертній карі (через отруєння, забивання камінням, палками тощо) за вироком суду зазвичай піддавалися громадяни, які здійснили зумисне і недозволене вбивство. Хоча так само, як і за Афінським законодавством, вони мали можливість врятуватися, добровільно виїхавши у вічне вигнання до закінчення судового процесу. Якщо ж вбивство визнавалося судом ненавмисним, то злочинець повинен був певним шляхом (за традицією) виїхати у вигнання на визначений термін (άπενιαυτισμός), по закінченню якого пройти релігійний обряд “очищення” та, повернувшись на батьківщину, примиритися з родичами вбитого.

Як правило, релігійне “очищення” вимагалося у разі здійснення найтяжчих злочинів, що вважалися особистою образою богам (άδικίου) – вбивства особи, яка перебувала на службі при храмі, і взагалі всякого вбивства, святотатства, викрадення священних предметів тощо. Очищення від вбивства, як правило, складалося з двох етапів: власне очищення, яке полягало в тому, що руки вбивці обливалися кров’ю жертовної тварини і потім обмивалися водою, що символізувало його звільнення від кривавого гріху; та умилостивлення божества жертвами й молитвами. Очищення обов’язково повинно було здійснюватися на чужині, не в тому полісі, де було здійснено вбивство. Це було обов’язковою умовою його дійсності.

У певних випадках особливо в V-IV ст. до н.е. смертна кара за скоєння державних злочинів могла бути замінена не лише на вигнання, але й, як додаткове покарання, на конфіскацію майна. Така практика була досить поширеною у державах античного світу. Відомо про неодноразові випадки такої заміни у разі винесення смертного вироку заочно, без присутності злочинця. Зокрема, як на приклад, можна послатися на описану Ісократом справу боспорського громадянина Сопеїда (IV ст. до н.е.), який переслідувався в Афінах з ініціативи царя Боспорської держави Сатира або на долю грецького полководця Алквіада, якого у 415 р. було заочно засуджено до смерті афінським судом. В 411 р. він був призваний на службу до флоту під Самосом, куди утік ще до закінчення судового процесу, а в 408 р. урочисто повернувся до Афін.

Як найтяжча міра покарання за різноманітні політичні, релігійні злочини та найважчі злочини проти особи у всіх грецьких містах достатньо широко практикувалося вигнання з країни. Але в переважній більшості випадків цей захід використовували у політичній боротьбі між олігархами та демократами, а також при встановленні тиранічної влади.

Вигнання громадянина чи групи громадян зазвичай здійснювалося прийняттям декрету чи рішення царем, тираном, правлячою групою олігархів або ж народними зборами. Термін вислання як правило не обумовлювався і практично залежав від змін у політичній ситуації, але інколи бувало й довічне вигнання – аейфігія (άειφυγία). Наприклад, відомо, що група громадян з Самосу перебувала поза межами батьківщини протягом 40 років, а з Платеї – 50 років. Як додаткові покарання при цьому застосовувалися позбавлення громадянства та конфіскація майна.

У випадках винесення рішення про вигнання за допомогою особливої процесуальної форми – остракізму, що був запроваджений в Афінах Клісфеном і широко використовувався там з V ст. до н.е., а пізніше був запозичений іншими державами (Аргосом, Мілетом, Сиракузами, Мегарами), покарання було менш суворим. Відомо, що в Афінах таке рішення приймали народні збори шляхом таємного голосування (опускали до урн черепки з видряпаними на них іменами). При цьому необхідно було зібрати не менше 6 тисяч голосів. Засуджені виганялися з країни на 10 років. При цьому на збори та врегулювання домашніх справ надавався десятиденний термін.

Прийняття рішень щодо вигнання не було рідкістю й у містах-державах Північного Причорномор’я. На цей факт звертали увагу у своїх працях Ю.Г.Виноградов, Д.П.Каллістов, Д.Б.Шелов та інш. Так, декрет з Ольвії ІІІ ст. до н.е. повідомляє про вигнання громадян, що вчинили стасис, тобто брали участь у заколоті, та порушили закони.

У 1977 р. під час археологічних розкопок Херсонесу В.О.Кутайсовим було віднайдено викарбуваний на вапняковій плиті закон щодо амністії політичних злочинців, датований першою чвертю ІІІ ст. до н.е. У ньому йдеться про повернення на батьківщину осіб, раніше вигнаних з Херсонесу (φυγαδεύων). Спеціально обрана комісія протягом десяти днів після повернення вигнанців мусила повернути їм будинки та інше раніше конфісковане майно. Відповідне судове рішення мало бути прийняте не пізніше ніж за 50 днів з моменту виходу закону.

Е.І.Соломонік, яка дослідила політичні умови прийняття закону про повернення вигнанців до Херсонесу, дійшла цілком закономірного висновку: необхідність опрацювання спеціального закону свідчить про те, що мова йшла не про одиниці, а про десятки й сотні політичних вигнанців, які були позбавлені батьківщини внаслідок узурпації влади антидемократичними елементами. З відновленням демократичного ладу усі питання пов’язані з їх поверненням врегульовувалися державою, що свідчить про достатньо високий рівень розвитку державних інститутів та правової свідомості суспільства.

Тяжким покаранням була атимія – позбавлення всіх або деяких громадянських прав. Ця кара, як правило, призначалася судом за здійснення підкупу посадових осіб, нечестиве поводження з батьками, в деяких випадках за заняття проституцією тощо. Відновлення втрачених прав могло здійснюватися лише внаслідок рішення народних зборів.

До вільних людей, як громадян, так і негромадян даного полісу, застосовувалися також такі види покарання як смертна кара, штраф - грошове стягнення зі злочинця, конфіскація майна. Вільновідпущеник, що вчинив злочин міг бути знову повернений до рабства.

Конфіскація – один з найчастіше застосовуваних видів покарання. Конфісковане майно надходило на користь держави, і це було одним із звичайних джерел поповнення державної казни.

Широко використовувалися штрафи (τιμήματα). Їх розміри визначалися судом в залежності від тяжкості скоєного злочину. Так, значний штраф призначався за безпідставне звинувачення громадянина у державному злочині, якщо таке рішення приймалося більше ніж 4/5 загального складу суду. Якщо після закінчення визначеного судом терміну штраф не сплачувався, його сума збільшувалася вдвічі; крім того, неплатник міг бути включений до списку державних боржників, що мало наслідком атимію чи позбавлення волі до сплати всієї суми штрафу.

Законом Каноба про грошовий обіг для порушників “правил здійснення валютних операцій” передбачалося покарання у вигляді конфіскації грошей та товару і накладення штрафу. При цьому п. 3 закону чітко роз’яснювався порядок застосування цієї правової норми: “Стягувати будуть з тих, хто порушив в чомусь цю постанову, ті, які візьмуть на відкуп штрафи з порушників закону, переслідуючи їх у судовому порядку”.

У деяких випадках виконання судових рішень про стягнення штрафів та конфіскацію майна могло передаватися навіть цілим спілкам відкупщиків (τελω̃ναι), на чолі з телонархами (τελωνάρχαι) або ж архонами (άρχω̃ναι), які укладали угоди з радою, у компетенції якої перебували відкупи. Ймовірно, що в полісах Північного Причорномор’я, як і в Афінах, відкупниками могли бути не лише громадяни, а й вільновідпущеники. Вони всіляко підтримувалися державою. Відкупщики-громадяни навіть звільнялися на час відкупу од відбування військової повинності аби вони мали змогу без перешкод виконувати свої обов’язки. Але водночас на них могли накладатися суворі стягнення у випадку ненадання у встановлений термін викупної суми та за інші порушення, відповідно до законів щодо державних боржників. Порушники в адміністративному порядку могли каратися атимією і навіть затримуватися. Якщо ж і після цього відкупщик не розраховувався з державою, то по закінченні певного терміну сума подвоювалася і майно відкупника конфісковувалося.

Майно конфісковувалося також у випадках виявлення контрабанди. Конфісковане майно (δημιόπρατα) переходило у власність держави і продавалося з аукціону.

Всі перелічені покарання застосовувалися тільки до вільних людей, як громадян, так і негромадян.

 

З часом від несправедливих кар життя та здоров’я рабів у певних випадках стали захищатися релігійними та державними нормами: у випадку несправедливого покарання господарем раб міг втекти від нього, знайти притулок у деяких храмах, де раба не можна було схопити, і він мав право просити продати його іншому господарю за рішенням суду.

Отже, вже у другій половині І тис. до н.е. у полісах Північного Причорномор’я існувала достатньо складна та розгалужена система понять про злочини та покарання.

 

Процесуальне право. Сучасна юридична наука під цим терміном розуміє частину норм правової системи, якою регулюються відносини, що виникають у ході розслідування злочинів, розгляду та вирішення кримінальних, цивільних, арбітражних справ, а також справ про адміністративні правопорушення, та справ, які розгядаються в порядку конституційного судочинства. Процесуальне право нерозривно пов’язане із процесуальним правом, оскільки закріплює форми, необхідні для його здійснення та захисту.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Ашик А. Боспорское царство. – Одесса. – 1849, (Тип. Шеймана).

2. Белов Г.Д. Херсонес Таврический. – Л., 1948.

3. Блавадский В.Д. Северо-понтийские города в конце II – I вв. до н.э.- Вест. МГУ. Сер.3, 1949, № 7;

4. Блаватский В.Д. Пантикапей. Очерки истории столицы Боспора. М., 1964;

5. Брашинский И. Б. Древнейшая ольвийская проксения // СА. 1968. № 3;

6. Блаватский В. Д. Античная археология Северного Причерноморья. - М., 1956;

7. Блаватский В. Д. Пантикапей. - М., 1964.

8. Виноградов Ю.Г. Политическая история Ольвийского полиса VІІ-І вв. до н.э.: Историко-эпиграфическое исследование. – М., 1989;

9. Виноградов Ю. Г., Щеглов А. Н. Образование территориального херсонесского государства // Эллинизм: экономика, политика, культура. М., 1990.

10. Виноградов Ю.Г. Синопа и Ольвия в V в. до н.э. Проблема политического устройства // Вестник древней истории. – 1981. - №2;

11. Виноградов Ю.Г. Декрет в честь Антестерия и кризис Ольвийского полиса в эпоху эллинизма // Вестник древней истории. – 1984. - №1;

12. Виноградов Ю. Г. Эпиграфические открытия последних лет в Ольвии // Тезисы докладов конференции «Новейшие открытия советских археологов». Ч. II. К., 1975.

13. Гайдукевич В. Ф. Боспорское царство. - М. - Л., 1949;

14. Гайдукевич В.Ф. Боспорские города. – Л., 1981;

15. Дьячков С.В. Некоторые вопросы социально – политической истории Ольвии I- III вв. н.э. // ВХУ. – 1985. - № 226;

16. Жебелев С.А. Милет и Ольвия // Известия АН СССР. Отделение гуманитарных наук. – 1929. - № 6. – С. 427-435;

17. Жебелев С.А. Северное Причерноморье. Исследования и статьи по истории Северного Причорноморья античной эпохи. -М. -Л.,1954.

18. Зубарь В.М. Херсонес Таврический в античную эпоху // Экономика и социальные отношения. К., 1993.

19. Зубарь В.М. Херсонес Таврический и Римская империя: Очерки военно-политической истории. – Киев, 1994.

20. Зубар В.М., Ліньова Є.А., Сон Н.О. Античний світ Північного Причорномор’я: Нариси історичного та соціально-економічного розвитку. Навчальний посібник. – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 1999;

21. Иессен А.А. Греческая колонизация Северного Причерноморья. – Л., 1947;

22. Кадеєв В.І. Про державний лад Херсонеса в перших століттях н.е. // Укр. іст. журн.- 1971.- № 9;

23. Кадеев В.И. К вопросу херсонесского совета в первых веках н.э. // ВДИ. – 1971. - № 3;

24. Каеєв В.І. До питання римських вільновідпущеників у Херсонесі в перших століттях н.е. // ВХУ. – 1974. - № 104. Історія. – Вип. 8;

25. Кадеев В.И. О рабстве в Херсонесе Таврическом в первых веках н.э. // История и культура античного мира. – М., 1977;

26. Кадеев В.И. Херсонес, Боспор и Рим в I в. до н.э. – IIIв. н.э // ВДИ. – 1979. - № 2.

27. Кадеев В.И. Правовое и социальное положение граждан Херсонеса // Авторско-читательская конф. журн. «ВДИ»: Тез. докл.. – М., 1981;

28. Кадеев В.И. Правовое и социальное положение граждан античного Херсонеса // ВХУ. – 1987. - № 302;

29. Каллистов Д.П. Очерки по истории Северного Причерноморья античной эпохи. – Л., 1949;

30. Карышковский П.О. «Борисфен» в ольвийском декрете о денежном обращении // Записки Одесского археологического общества. – 1967. – Т. 2;

31. Карышковский П.О. Монеты Ольвии. Очерк денежного обращения Северо-Западного Причерноморья в античную эпоху. – К.: Наукова думка, 1988;

32. Кашанина Т.В. Происхождение государства и права. Современные трактовки и новые подходы. – М.: Юристъ, 1999;

33. Колобова К. М. Возникновение и развитие рабовладельческих полисов в Греции. - Л., 1956;

34. Лапин В. В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. К., 1966.

35. Латышев В.В. Исследования об истории и государственном строе города Ольвии. – СПб., 1887;

36. Латышев В.В. Эпиграфические данные о государственном устройстве Херсонеса Таврического // Журн. министерства народного просвещения. – 1884. – Июнь;

37. Латышева В.А. К вопросу о присоединении Синдики к Боспорскому государству // ВДИ. – 1966. - № 4;

38. Леви Е.И. Ольвия. Город эпохи эллинизма. – Ленинград, 1985;

39. Леви Е. И. Новый ольвийский декрет в честь синопейца // Античная история и культура Средиземноморья и Причерноморья. Л., 1968;

40. Мещеряков В.Ф. Державні культи Діви і Херсонас у Херсонесі Таврійському // ВХУ. – 1980. - № 201: Історія. – Вип..12;

41. Ольвия и ее округа. – Киев. – 1986;

42. Ольвия. Теменос и агора. – М.- Л., 1964

43. Пащенко О.Ю., Водотика С.Г. З історії правоохоронних органів Півдня України. – Херсон: Айлант, 1999;

44. Пальцева Л.А. Херсонес Таврический в V-I вв. до н.э. Л., 1988;

45. Пероговский В. О началах международного права относительно иностранцев у народов древнего мира. – К., 1859.

46. Проблемы греческой колонизации Северного и Восточного Причерноморья. Материалы I Всесоюзного симпозиумапо древней историиПричерноморья. – Тбилиси, 1979;

47. Пятышева Н.В. Скифы и Херсонес. – 1957;

48. Ростовцев М.И. Скифия и Боспор. – Л., 1925;

49. Ручинская О.А. Право и общество античных городов Северного и Западного Понта // Античный мир. Византия: К 70- летию профессора В.И. Кадеева. – Харьков. – 1997;

50. Сапрыкин С.Ю. Гераклея Понтийская и Херсонес Таврический. Взаимоотношения метрополии и колонии в VІ-І вв. до н.э. – М., 1986.

51. Сапрыкин С.Ю. Херсонесская проксения синопейцу // Вестник древней истории. - № 4, 1998

52. Славин Л.М. Древний город Ольвия. – Киев. – 1959;

53. Словарь классических древностей по Любкеру (Под ред. Ф. Гельбке, Л. Георгиевского, Ф. Зелинского и др.) СПб., 18854

54. Сельская округа Ольвии. - Киев., 1989.

55. Соломоник Э.И. Каменная летопись Херсонеса. Греческие лапидарные надписи античного времени. – Симферополь, 1990;

56. Соломоник Э.И. Латинские надписи Херсонеса Таврического (тексты, перевод, комментарий). – М., 1983;

57. Соломоник Э.И. Новые эпиграфические памятники Херсонеса. Лапидарные надписи. – К., 1973;

58. Соломоник Э.И. Фрагмент надписи из Херсонеса о политических изгнанниках // Вестник древней истории . – 1984. - № 3;

59. Соломоник Э.И. К вопросу о населении Херсонеса Таврического. – В кн.: Социальное развитие Византии. – Свердловск: Изд-во Урал. Ун-та, 1979;

60. Страхов М.М. Основні риси державного ладу Боспорського царства // Вісник ун-ту внутрішніх справ. – Вип.7. Ч.2. – Харків, 1999;

61. Суров Е.Г. Херсонес Таврический. – Свердловск, 1961. (В книге дана библиография Херсонеса по 1960г. включительно).

62. Трещева Ю.Н. Просопография должностных лиц Ольвии I-II вв. н.э. // ВДИ. – 1977, № 4;

63. Турцевич И. Обращения к императору провинциальных сеймов, городских и других обществ в первые три века Римской империи // Известия Ист.-филол. института в Нежине. – 1901. – Т. 19. - № 124. – С. 55-58;

64. Тюменев А. И. История античных рабовладельческих обществ. М., - Л., 1935;

65. Тюменев А.И. Херсонесские этюды. // ВДИ, 1938 - № 2, 3; 1949 - № 4; 1950 - № 2, 4; 1955 - № 3;

66. Усенко І.Б. Історія держави і права України: проблеми предмета і методології досліджень // Правова держава. Ювілейний щорічник наукових праць. Вип. 10. – К.: Ін Юре, 1999. – С. 236-245;

67. Шелов Д.Б. Феодосия, Гераклея и Спартокиды // Вестник древней истории. – 1950. - №3;

68. Шелов Б. Д. Античный мир в Северном Причерноморье. - М., 1956;

69. Чорногор А.М. До історії заснування м. Данова // УІЖ. – 1971. – 4;

70. Щеглов А. Н. Процесс и характер территориальной экспансии Херсонеса в IV в. до н. э. // Античная гражданская община. Л., 1986.

71. Щелов Д.Б. Северное Причерноморье 2000 лет назад. - М., 1975;

72. Щеглов А.Н. Полис и хора. – Симферополь 1976;

73. Фармаковский Б.В. Ольвия. – М., 1915;

74. Херсонес Таврический. – Симферополь, 1975;

75. Ehrenberg V. Der Staat der Griechen. – Leipzig, 1961;

76. Latyschev V. Inscriptiones antiquae orae septentrionalis Ponti Euxini. Vol. 1. Ed. 2. – Petropoli, 1916;

77. Seibert J. Die Politischen Flüchtlinge und Verbannten in der griechischen Geschichte. – Darmstadt, 1979.

78. Freeman K. Greek city - states. – London, 1950.