Серед найважливіших прав за громадянами було закріплено також право власності на нерухомість (землю й будівлі), право на судовий захист порушених прав. Громадяни користувалися широкою свободою слова.

Неповноправне населення. До цієї категорії населення античних держав Північного Причорномор’я можна віднести:

· осіб, що прибули з інших країн та постійно проживали на території даної держави.

· вільновідпущеників – колишніх рабів, яким було надано особисту свободу за певні заслуги перед державою або з волі їхнього господаря.

· варварське населення, що вело осілий спосіб життя та проживало в межах певної античної держави Північного Причорномор’я.

Іноземці. Іноземці – це особи, що знаходяться на території певної держави, які не є її громадянами і перебувають у громадянстві іншої держави.

Правовий статус (режим, становище) іноземців – це закріплена правовими нормами сукупність прав та обов’язків, що мають іноземні громадяни у певній державі відповідно до її законодавства та міжнародних зобов’язань. Зазвичай правовий режим іноземців визначається внутрішньодержавним правом з урахуванням міжнародних зобов’язань держави.

До наших часів збереглися фрагменти мармурових плит з написами про надання іноземцям, що мешкали в Херсонесі та Ольвії, права проксенії.

Інститут проксенії виник у Греції в епоху її розквіту і до кінця існування античного суспільства залишався одним з найважливіших в міжнародному праві, хоча з плином часу й зазнав суттєвих змін. Спочатку проксенія полягала в тому, що громадянин держави добровільно зобов’язувався надавати у своєму домі притулок та захист іноземцям (переважно послам та купцям), які приїздили до його країни. Цю проксенію, здійснювану громадянами однієї держави стосовно громадян іншої, самі держави добровільно визнавали і навіть урочисто покладали на своїх громадян. У найбільш ранній період держава могла мати в іншій державі лише одного проксена. З часом кількість їх зростає.

Відомий дослідник античних старожитностей Північного Причорномор’я С.О.Жебелєв вважав інститут проксенії зародком дипломатичної і консульської служби, а відповідні норми – нормами дипломатичного і консульського права. Дипломатичне і консульське право – це галузь міжнародного публічного права, що складається із принципів і норм, регулююючих офіційні відносини та зв’язки між державами та іншими суб’єктами міжнародного права, які здійснюються за допомогою органів зовнішніх зносин. Але слід зазначити, що юридичний аналіз правового статусу проксенів в античних державах не дає змоги погодитися із згаданим висновком.

Проксен (προξενος), насамперед, набував статусу біпатрида. Не позбуваючись попереднього громадянства він вступав у близькі відносини (більш або менш повного громадянства) з тією державою, яка ввірила йому своїх громадян. Ця держава ставала для проксена начебто другою батьківщиною. Право проксенії могло передаватися у спадок. Так, одним з херсонеських проксенічних декретів, наділяючи особу громадянством проксенії, поліс водночас надавав “…право в’їзду та виїзду у мирний та військовий час без конфіскації та договору, йому самому, і нащадкам, і майну його, та участь у державі у всьому, в чому беруть участь херсонесити…”. Іноді держави (напр., Херсонес) самі відсилали своїх громадян проксенами до інших країн і особа, що мала такий статус, наприклад, в Афінах, одержувала майже повне громадянство.

В силу проксенії іноземні громадяни користувалися різноманітними привілеями. Серед таких найчастіше зустрічалися:

епігамія – право брати шлюб із громадянкою. Це право надавалося негромадянам на ознаку особливої прихильності;

енктісіс – право набувати у власність землю та іншу нерухомість. Це право наближало іноземця до громадянина;

ателія  – звільнення проксена, так же, як і громадян полісу, від усіх прямих податків та мита;

тімухіон – право обіймати громадські (державні) посади. Особа, якій надавалося таке право, іменувалася “ентелес”.

проедрія – надзвичайно почесне право займати почесні місця, часом навіть головувати у народних зборах.

“промантіан” – право першому запитувати оракула. Усі ці права проксен міг реалізувати лише під час перебування на території держави, яка надала йому таке право.

Не завжди відносини проксенії носили взаємний характер, але, зазвичай, міста-держави Північного Причорномор’я, одержавши це право від грецької метрополії, з свого боку надавали її громадянам такого ж статусу.

Проксенічні декрети викарбовувалися на кам’яних плитах, встановлених у центральній частині полісу – агорі, та укладалися з дотриманням певних формальних вимог. Вони складалися з трьох частин. По-перше – вступної, де обов’язково називалося ім’я проксена та його походження (етникон). По-друге – констатуючої частини з переліком заслуг особи, якій надавалося право проксенії. Ця частина, як правило, завершувалася формулою “χαθάχον έμμεν άναλόγως έπαινείσθαι” (“належить відповідно похвалити”). По-третє – постановлюючої частини. У ній йшлося власне про надання такого права та його зміст. Юридична практика застосування норм, пов’язаних із проксенією, свідчила про поступову еволюцію міжнародного права, яке на межі нашої ери вже набуло досить розвинених форм.

Раби . Взагалі якихось матеріалів, які б напевне свідчили про наявність у державах Північного Причорномор’я рабів класичного типу та їх залучення до виробничої сфери досі не виявлено, хоча дослідники й припускають можливість їх використання, хоча і в обмежених масштабах, у процесі виробництва сільськогосподарської продукції. Але в умовах кризи державної влади та варварських навал більшість з них чи була відпущена на волю, чи просто розбіглася. Наприклад, в Ольвії в такій ситуації, що склалася в середині ІІІ ст. до н.е., громадянська община (громада) та приватні власники не мали сил та коштів для того, щоб утримувати в покорі більш чи менш значну масу рабів. Тому вчені-історики вважають, що у цей час в Ольвії, як до речі і в інших районах античного світу, якась відносно незначна кількість рабів збільшила вільну, але неповноправну частину населення.

Цілком припустимо, що у державах Північного Причорномор’я, як і в Афінах, з  часів докласичної епохи раб успадкував статус «релігійної особистості» як член дому його господаря. Коли наприкінці VII ст. систему напівсакральних процесуальних процедур звичаєвого права, що сторічами супроводжували кревну помсту, було переоформлено у полісне законодавство, ця властивість раба виявилася у вигляді правової особистості: у суді в справах про убивства раб міг виступати свідком обвинувачення. Це право раба продовжувало визнаватися й у класичний період, коли в інших областях судочинства раб не мав ніякої правоздатності.

Злочини та покарання. Вже починаючи з кінця VІІ - VІ ст. до н.е. в античних державних утвореннях, що постали на території Північного Причорномор’я, поступово складаються окремі елементи кримінального права, які прийшли до Херсонесу, Ольвії, Пантікапею та інших полісів переважно з правової системи афінської держави через метрополії – Гераклею Понтійську та Мілет, хоча інколи відчувалися й місцеві впливи звичаїв та традицій сусідніх “варварських” племен.

Насамперед оформилося поняття злочину. Сучасна наука кримінального права під злочином розуміє передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність), яка тягне за собою для особи, що здійснила його, покарання. На відміну від цього визначення, у північнопричорноморських полісах під злочином розуміли дію, що завдавала шкоди державі, громаді або конкретній приватній особі. Шкода могла бути фізичною, моральною або матеріальною. Найтяжчі злочини часто називали адікією – гріхом перед богами.

Суб’єктами злочину могли бути лише вільні громадяни чи особи прирівняні до них (проксени), негромадяни полісів, а також раби. За злочин, здійснений рабом, майнову відповідальність ніс його господар, а потім, в свою чергу, він вже міг покарати раба так, як вважав за потрібне. Але за здійснення найтяжчих злочинів раби могли відповідати й перед судом.

Зазвичай суб’єктом злочину виступала одна особа. Якщо ж злочин скоювався кількома особами, то всі винні несли однакову відповідальність.

Джерела права визначають обставини, обтяжуючі провину злочинця. Наприклад, до останніх належала метімерінея (μεθημερινη̃ς) – здійснення злочину серед біла дня. Існувало поняття множинного злочину (συνθηκω̃ν παραβάσεως), тобто поняття про здійснення особою двох чи більше злочинних діянь, кожне з яких мало ознаки самостійного складу злочину. Вже у ті часи здійснення особою не одного, а двох чи більше злочинних діянь вважалося свідченням більшої небезпечності злочинної діяльності й мало наслідком суворіше покарання.

Нарративні джерела та віднайдені лапідарні пам'ятки права містять згадки про кілька різновидів злочинних дій. Це – державні та військові злочини, злочини проти особи, проти власності (майнові злочини), проти релігії, проти сім’ї та моральності.

Злочинами державного характеру вважалися, насамперед, посягання на знищення демократичного устрою полісу, на державну цілісність, встановлення тиранії. У широко відомій пам’ятці державного права початку ІІІ ст. до н.е. - присязі херсонеситів наголошується: “Я не буду повалювати демократичного ладу і не дозволю цього зраджуючому та повалюючому і не приховаю цього, але доведу до відома державних посадових осіб. Я буду ворогом … відриваючому Херсонес, чи Керкинтиду, чи Прекрасну гавань, чи укріплені пункти та територію херсонесців”. Важливе значення, що надавалося подібним нормам, ще раз підтверджує факт прийняття афінянами у 409 р. до н.е. закону, відповідно до якого особа, що знищила б демократію в Афінах, або ж посіла будь-яку громадську посаду після повалення демократії, мала бути проголошена ворогом афінського народу; її дозволялося безкарно вбити і конфіскувати все її майно. Один з найтяжчих злочинів державного характеру – встановлення тиранії – був відомий у праві всіх демократичних античних полісів.