Грецька колонізація Північного Причорномор’я

Та проблема її правового регулювання

Грецькі міста і поселення на північному березі Чорного моря виникли на одному з останніх етапів так званої «Великої грецької колонізації» - VIII-VI ст. до н.е., що значно розширила межі античного світу. Переселення еллінів привертало увагу багатьох учених, проте досі ще відсутня загальна точка зору щодо його причин та характеру. Наприкінці XIX сторіччя були сформульовані дві концепції міграційних рухів в Елладі - торгова й аграрна. Перша з них одержала закінчене вираження в працях Е. Мейєра, що розглядав колонії як торгові факторії й визначив грецьку колонізацію як торгову експансію. Ця теорія була дещо розвинута у роботах Жебелєва, Блаватського, Ієссена, Гайдукевича, Каллістова та ін.

Відповідно до аграрної концепції, сформульованої вперше Ю. Белохом ще наприкінці ХІХ сторіччя, колонізація була викликана нестачею землі в метрополіях, що стало головною причиною освоєння еллінами нових територій. 

Головна роль у понтійській колонізації належала великому іонійському місту Мілету. «Місто відоме багатьом, - писав ще Страбон, - а головним чином великою кількістю колоній, тому що весь Евксинський Понт, Пропонтида і багато інших місць заселені мілетянами». Пліній Старший відзначав, що Мілет був «родоначальником понад дев’яти десятків міст».

У заселенні північнопонтійських земель простежуються три етапи.

На першому етапі, близько середини VII ст. до н.е., в Північно-Західному Причорномор'ї засновуються два поселення: Істрія в Подунав’ї та Борисфен на сучасному острові Березань поблизу міста Очакова Миколаївської області. Для цього етапу характерне налагодження контактів з аборигенами Дунайсько-Дніпровського басейну, Криму і Тамані.

На другому етапі 

(перша половина - середина VI ст. до н.е.). У Нижньому Побужжі було засноване одне з найзначніших античних міст - Ольвія (поблизу с. Парутино Миколаївської області, на правому березі Бузького лиману) і декілька землеробських поселень по берегах Дніпро-Бузького та Березано-Сосицького лиманів. На Боспорі Кіммерійському (Керченський і Таманський п-ви)

засновані Пантікапей (Керч),

Гермонасса (ст. Таманська),

Німфей (Героївка),

Мірмекій (біля Керчі),

Феодосія (м. Феодосія) та ін. Всі ці міста розташовувалися в основному, на узбережжі Керченської протоки, а невеличкі землеробські поселення, що складали хору кожного з них, у глибині території названих півостровів.

На третьому етапі

(друга половина VI - початок V ст. до н.е.) спостерігається найбільш інтенсивний наплив переселенців до Північного Причорномор'я.

У цей час почалося освоєння іонійцями району Нижнього Подністров'я, де були засновані:

Ніконій (с. Роксолани Одеської області), можливо,

Офіусса і Тіра (м. Білгород-Дністровський), низка сільськогосподарських поселень на східному березі Дністровського лиману. Значно розширилася територія Ольвії. Виникла густа мережа поселень у районі Бузького лиману.

В VI ст. до н.е. була заснована лише Керкінтида (м. Євпаторія), яка з самого початку входила до сфери політичного й економічного впливу Ольвії. Окрім того, можливо, існувало невеличке поселення на місці майбутнього Херсонесу Таврійського (м. Севастополь). Були засновані нові міста на Боспорі Кіммерійському (Фанагорія, Тірітака, Порфмій, Патрей, Тирамба тощо).

Четвертий етап

відбувався в інших історичних умовах, що склалися у північнопонтійському регіоні. У 422-421 рр. до н.е. в Західному Криму був заснований Херсонес Таврійський - єдиний осередок дорійської колонізації в Північному Причорномор'ї. Процес заселення греками Північного Причорномор'я цим етапом і завершився.

Царі скіфського царства намагалися підпорядкувати собі грецькі міста-держави. Єдиним реальним супротивником скіфів могла стати Боспорська держава, що виникла на основі грецької колонії Пантікапей ще у V ст. до н.е. Спочатку це був союз самостійних міст-держав (Танаїс в усті Дону, Фанагорія на Таманському півострові тощо). Але поступово тут встановлюється тверда центральна влада. Архонт Сіартох (304-284 р. до н.е.) став вже іменувати себе царем. Але коли Херсонес уклав із Боспором союз проти скіфів, що наступали, з'ясувалося, що сил для боротьби у цієї держави не вистачає. Тоді херсонесити звернулися до Понтійського царства - елліністичної державі, що стала на цей час найбільшою у Малій Азії. Понтійський цар Мітридат VI Євпатор приєднав до своєї держави Боспор та Херсонес, завдавши поразки скіфам і таврам. Фактично все Північне Причорномор'я увійшло до складу Понтійського царства. Проте сам Мітридат загинув у боротьбі з Римом, а з його смертю припинилася і влада Понтійського царства над Північним Причорномор’ям. Тепер сюди простяг свою руку імператорський Рим. Вже у III ст. н.е. Боспор звільнився з-під влади Риму, але наприкінці IV ст. він впав під ударами кочівників-гунів. Інші ж держави ще протягом певного часу продовжували існувати.

ПАМ’ЯТКИ ПРАВА

Правові пам’ятки - це джерела права, що давно втратили свою силу, припинили дію. Вони лише зберігають пам’ять про право минулих часів, і тому становлять інтерес в основному лише з точки зору історико-правової науки. З пам’яток права ми дізнаємося про сутність правових норм, які діяли у колишні часи.

Під джерелом права зазвичай розуміється форма виразу права. Сучасна юридична наука визначає кілька різновидів правових джерел: правовий звичай, судовий прецедент, адміністративний прецедент, нормативний акт, та нормативний договір.

Велике значення для аналізу питань розвитку права причорноморських полісів має дослідження виявлених археологами епіграфічних написів юридичного змісту, які становлять неабияку цінність для історико-правової науки, оскільки вони є най об’єктивнішими з усіх нині доступних джерел.

Саме епіграфічні написи, віднайдені під час розкопок міст-держав, нині дають змогу споглядати та піддати науковому аналізу аутентичні тексти юридичного змісту: закони, декрети, постанови, присяги, угоди, де знайшли відображення суттєві риси права VІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. Значна кількість цих пам’яток була опублікована в історичній літературі протягом останнього сторіччя, але переважна їх більшість досі так і не знайшла відповідного опрацювання в історико-правових дослідженнях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених-юристів, які тривалий час вважали їх не вартими уваги.

 

Найвідомішою пам’яткою державного права полісів Північного Причорномор’я є присяга громадян Херсонесу (кінець ІV – початок ІІІ ст. до н.е.). На думку більшості дослідників, присягу було укладено та опубліковано після гострих внутрішніх заворушень, спрямованих на повалення демократичного ладу та встановлення тиранії. У § 3 проголошувався обов’язок громадян стояти на охороні демократичного устрою: “Я … не дозволю цього (виступати проти демократії – О.Г.) тому, хто зраджує та ламає, і не приховаю цього, а доведу до відома державних посадових осіб…” Практика принесення такого роду присяг була досить поширеною в античних державах. Про це свідчать знахідки подібних пам’яток у ході археологічних досліджень інших грецьких колоній. Пам’ятками цивільного права є плити з текстами різноманітних угод майнового характеру. Відомо, наприклад, про знайдену в Херсонесі у 1890 р. мармурову плиту з вибитим на ній актом про продаж чи оренду земельних ділянок з визначенням їхньої площі та переліком суб’єктів угоди. Документ датується 60-70-ми рр. ІІІ ст. до н.е.

До нашого часу дійшли й деякі нормативно-правові акти, що регулювали відносини у сфері податкового права міст-держав Північного Причорномор’я перших сторіч нашої ери. У 1891-1892 рр. дослідником херсонеських пам’яток К.К.Косцюшко-Валюжичем було виявлено плиту з прокнеського мармуру з вибитим на ній текстом листування намісника Нижньої Мезії Тертуллія та посадових осіб Херсонесу і начальників римського гарнізону, розташованого у місті, з приводу проституційної податі.

Про характерні риси фінансового права міст-держав Північного Причорномор’я свідчить грунтовно опрацьований вченим-нумізматом П.О.Каришковським текст декрету про грошовий обіг, датований дослідниками початком ІV ст. до н.е. Оригінал його, вибитий на мармуровій плиті, нині зберігається в музеї університету м. Анкари (Туреччина). Напис було віднайдено в 1876 р. на території селища Андолу-Кавак, на східному березі Босфору, серед руїн відомого в давнину святилища Зевса Урія і вперше опубліковано В.В.Латишевим. П.О.Каришковський висловлює припущення, що це – копія з постанови ольвіольвіополітів, яку було виставлено при вході в Чорне море біля храму божества, що вважалося покровителем мореплавців, серед інших важливих документів, які регулювали міжполісну торгівлю на чорноморських ринках.

З праць Е.І.Соломонік відомий текст закону щодо амністії політичних злочинців, який є цінною пам'яткою кримінального права Херсонесського полісу. Закон, віднайдений у 1977 р. В.О.Кутайсовим, викарбуваний на вапняковій плиті й датується першою чвертю ІІІ ст. до н.е.

З-поміж пам’яток міжнародного права Північного Причорномор’я кінця І тис. до н.е. одне з найвизначніших місць посідають угоди, що укладалися між окремими державами. У працях видатного російського історика та філолога академіка С.О.Жебелева достатньо грунтовно опрацьовано проблему політичних умов підписання мілето-ольвійського договору, прийнятого невдовзі після 331 р. до н.е., року облоги Ольвії полководцем Олександра Македонського Зопіріоном. Документ, вибитий на кам’яній брилі, був знайдений археологами при розкопках міста Мілету в 1903 р.

Ще на початку ХХ ст. відомим археологом, дослідником Херсонесу В.В.Латишевим вперше було віднайдено та опубліковано текст іншої цінної пам’ятки міжнародного права – договору про дружбу та взаємну допомогу між Херсонесом та боспорським царем Фарнаком. Документ датований 179 р. до н.е. Досягнута угода була спрямована проти скіфів: Фарнак, який прагнув виставити себе захисником “еллінських” міст від оточуючого “варварського” населення, зобов’язувався надати Херсонесу військову допомогу в разі нападу на місто або підвладну йому територію. В договорі сторони покладали на себе взаємні зобов’язання “не піднімати зброї” одна проти одної, в міру сил зберігати основи суспільного ладу та “не чинити… нічого такого, що могло б зашкодити народу…” обох країн. Угода свідчить про повноправний статус херсонеського полісу на міжнародній арені, висвітлює деякі особливості його входження до європейського і взагалі міжнародного співтовариства, дозволяє краще зрозуміти значення міст-держав Північного Причорномор’я у світовій історії.

В римский период (вторая половина I в. до н.э. – третья четверть III в.) к памятникам международного права необходимо отнести элевтерии - (гр. Eleutheria, «свобода») - акты, которые даровал Рим гражданской общине Херсонеса.

Первая элевтерия была получена Херсонесом в ходе дипломатических переговоров в 46 г. до н.э., которые возглавил Г. Юлий Сатир. Император Г. Юлий Цезарь даровал Херсонесу особый политический статус, и город был освобожден от боспорской зависимости. Цезарь желал создать в Северном Причерноморье противовес недружественному Риму боспорскому правителю Асандру пошел на расширение прав гражданской общины Херсонеса, которая теперь оказалась под контролем непосредственно римской администрации. Это событие было ознаменовано в городе выпуском специальной серии монет. После убийства Цезаря элевтерия Херсонеса и его независимость от Боспора не были подтверждены. Для Херсонеса начался новый этап борьбы с Боспорским царем Асандром о котором известно из главы книги византийского императора К. Багрянородного (908-959гг.).

Херсонесско-боспорский был урегулирован лишь только в 31 г. до н.э. (Вторая элевтерия) с приходом к власти императора Августа. Права элевтерии были подтверждены. Для Херсонеса это имело столь большое значение, что в 25-24 гг. до н.э. было введено новое летоисчисление. Все же объем прав, дарованных городу наряду с независимостью от Боспора, был меньшим, чем тот, который в свое время дал Цезарь. Урегулировав херсонесско – боспорские отношения Август возложил на боспорских царей защиту Херсонеса.

По предположению историка В.М. Зубаря между двумя этими государствами был заключен оборонительный союз, на который опиралась римская администрация в своей северопричерноморской политике. Именно с учетом следует рассматривать ряд обнаруженных в Херсонесе эпиграфических памятников, в которых упоминаются боспорские правители. Это фрагментированный декрет в честь посла царицы Динамии (21/ 20 – 17/ 16 гг. до н.э.), послание Полемона I (14/ 13 – 10/9 гг. до н.э.) Совету и народу Херсонеса.

Третья элевтерия. Из почетной надписи в честь Аристона, сына Аттины, известно, что в первой половине II в. упорно добивается от Рима дарования прав элевтерии. И в правление императора Антонина Пия (138-161гг.) право элевтерии снова было получено Херсонесом. Следует отметить, что правовое положение городов на территории Римской империи регулировалось в соответствии с юридической практикой, сложившейся в ходе римской экспансии, и учетом, исторического развития Востока и Запада. В западных провинциях преобладали города с италийским правом, а в восточных и балкано-дунайских, населенных преимущественно греками, - гражданские общины перегринского статуса. Здесь использовались такие правовые понятия, как «элевтерия» (свобода) и «автономия», содержание которых было определено греками еще в конце V – начале IV вв. до н.э. Однако в дальнейшем понятие «элевтерии» претерпело существенные изменения.

Если в период существования полиса классического типа элевтерия предусматривала государственную независимость, то со времени Александра Македонского она теряет всякую связь с понятием суверенитета. В римский период эта традиционная правовая терминология была наполнена новым содержанием и использовалась римской администрацией при создании своей социально-политической и административной системы. Теперь элевтерия подразумевала лишь право на самоуправление, определенное гражданство и свободу распоряжения земельными угодьями. Города, получившие права элевтерии, могли по своему усмотрению изменять законы, даровать гражданские права и не были, хотя и чисто формально, подчинены администрации римской провинции. Фактически дарование прав элевтерии фиксировало включение на определенных правах той или иной гражданской общины в административную систему Римсккой империи.

В отличии от элевтерии права автономии были менее широкие. Они гарантировали городу внутреннее самоуправление. Однако внутренняя жизнь этой категории городов контролировалась провинциальной администрацией. Дарование гражданских права новым гражданам и изменение тех или иных законов в обязательном порядке должно было согласовываться с наместником провинции. Права элевтерии и автономии даровались и гражданским общинам, расположенным вне официальных римских границ, как это имело место в отношении античных центров Северного Причерноморья и Херсонеса. Поскольку на такие города не распространялось действие закона о провинции, то их юридический статус определялся специальным законом, содержание которого зависело от конкретных обстоятельств. Исходя из имеющихся источников в Северном Причерноморье тоько Херсонес получил права элевтерии, а Тира и Ольвия в конце II в.- автономии.

Важливою складовою тогочасної системи міжнародно-правових норм були такі, що регулювали міжнародно-правовий статус іноземців, тобто права та обов’язки, які мають іноземні громадяни у певній державі відповідно до її законодавства та міжнародних зобов’язань.

Зокрема, у працях вітчизняних та зарубіжних вчених-археологів досліджено низку проксенічних декретів, значна кількість яких була виявлена під час розкопок Ольвії, Херсонесу, Пантікапею та інших полісів Північного Причорномор’я, починаючи вже з другої половини ХІХ ст. Ґрунтовному аналізу, насамперед, піддано фрагменти мармурових плит з написами про надання іноземцям, що мешкали в Херсонесі та Ольвії, права проксенії.

 

 

ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА

 

Державне право – це галузь права, що являє собою сукупність правових норм, які юридично закріплюють основи суспільного та державного ладу, державний устрій, основи організації та діяльності всіх державних органів, основи правового стану населення.

 

А. Правовий стан населення античних держав Північного Причорномор’я.

Під правовим статусом звичайно розуміють юридично закріплене становище людини у державі. В сучасній юридичній науці визначається п’ять обов’язкових структурних складових правового статусу особи:

1) Громадянство (або його відсутність) виступає в якості передумовного елементу. Під громадянством розуміється постійний правовий зв’язок особи та держави, який виявляється у їх взаємних правах та обов’язках.

2) Правосуб’єктність – передбачена нормами права здатність бути учасником правовідносин (категорія, що об’єднує правоздатність і дієздатність).

Правоздатність – це передбачена нормами права можливість мати юридичні права та обов’язки.

Дієздатність – передбачена нормами права можливість власними діями самостійно реалізувати свої юридичні права та створювати для себе юридичні обов’язки.

3) Суб’єктивні юридичні права та обов’язки – центральний елемент правового статусу особи.

4) Гарантії реалізації прав, свобод та обов’язків.

5) Юридична відповідальність за невиконання обов’язків.

За визначенням І.М.Погрібного та А.М.Шульги правовий статус особи може бути реальним чи фіктивним.

Зважаючи на особливості правового статусу населення античних держав Північного Причорномор’я з певною часткою умовності можна поділити на три категорії:

Громадян,

Іноземців

та рабів. Крім того існували й різні перехідні стани – неповноправне населення.

 

Громадяни. Зазвичай правовий статус громадянина характеризується максимально повним набором прав, свобод, обов’язків, які існують у даній державі, оскільки громадянин – це особа, пов’язана з державою постійним юридичним зв’язком, який виявляється через їхні взаємні права та обов’язки.

Проблема правового статусу громадян античних полісів вже понад сторіччя є об’єктом пильного дослідження вчених-істориків. Більшою або меншою мірою їй приділялася увага у працях В.В.Латишева, В.І.Кадєєва, В.М.Зубаря, В.Ф.Мещерякова, С.Б.Сорочана, С.В.Д’ячкова та інш.

Нині визначають кілька видів правового статусу громадянина:

1) Загальний статус – однаковий для всіх громадян.

2) Спеціальний статус – такий що закріплює особливості правового статусу певних категорій громадян (державні службовці, підприємці, учні тощо).

3) Індивідуальний правовий статус – такий, що відображає усю повноту суб’єктивних юридичних прав та обов’язків конкретного громадянина (визначається, наприклад, його статтю, віком, сімейним станом, посадою тощо).

У деяких випадках можна говорити й про галузевий статус, наприклад, свідка, обвинувачуваного та ін.

Всі названі види статусів співвідносяться між собою як загальне, особливе та одиничне. Критерієм відмінності між ними виступає обсяг прав, свобод, законних інтересів та обов’язків громадян.

Протягом перших десятиріч після колонізації повноправними новоутворених полісів вважалися тільки ті чоловіки - уродженці полісу, предки яких належали до громадянської общини (громади), заснованої при створенні міста-держави. З плином часу коло громадян розширилося. Причому з колонізаційної практики відомо, що друга і наступні хвилі переселенців не користувалися однаковими правами порівняно з родинами першопоселенців та їх нащадків.

Епойки – переселенці другої хвилі – зазвичай отримували у володіння землю з незайнятих ділянок або з неподільного фонду. Їх наділи були меншими за площею і гіршими за якістю ґрунту. Це призводило до утворення в середовищі громадянства привілейованого прошарку – полісної аристократії і об’єктивно сприяло обмеженню громадянських прав епойків, що було причиною соціальних конфліктів між нащадками першопоселенців та представниками нової колонізаційної хвилі. Це ж впливало й на форму державного правління в полісах. Наприклад, більшість дослідників схиляється до думки, що у другій половині VІ ст. до н.е. Ольвія була аристократичною республікою. Встановлення аристократичного або олігархічного правління за умов притоку нових колоністів дозволяло кількісно невеликій групі населення, насамперед нащадкам першопоселенців, зберігати за собою той обсяг прав, який відрізняв їх політико-правовий статус від становища епойків. Внаслідок гострих соціальних конфліктів у другій половині VІ ст. до н.е., як свідчить, наприклад, віднайдений археологами на о. Березань так званий “Лист жерця”, вирізьблений на кістяній пластинці, в Ольвії ймовірно відбулося принаймні формальне зрівняння правого статусу епойків з нащадками першопоселенців.

Отже вже з першої половини VІ ст. до н.е. у більшості полісів Північного Причорномор’я громадянство могло бути родовим або наданим.

Громадянами за народженням вважалися законні діти (γνήσιοι παι̃δες) громадян, тобто такі, що походили від законного шлюбу громадянина полісу з дочкою громадянина цього ж міста, або міста, якому було надано епігамію  (επιγαμια) – право громадянам певного іншого полісу брати шлюб із громадянками даного міста.

Діти батька-громадянина та матері-негромадянки вважалися юридично незаконними (νόθοι). Вони не ставали членами сім’ї батька і могли бути введені до його фратрії тільки за допомогою спеціального юридичного акту, що прирівнювався до всиновлення. Та все ж і після цього прийняті мали менше прав, ніж законні діти (γνήσιοι), особливо стосовно успадкування майна. Але в інших випадках різниця між законними та незаконними дітьми практично не відчувалася.

Права громадянства могли бути також надані іноземцям за значні заслуги перед державою. Такі громадяни зазвичай мали деякі обмеження у спеціальному правовому статусі: вони самі, а також їхні сини, народжені до отримання батьком прав громадянства, не могли обіймати посади архонтів та бути жерцями. Таке право надавалося тільки їхнім синам та онукам, народженим від законного шлюбу з дочкою громадянина даного полісу.

Загальний статус громадян полісів спочатку, за часів демократії, був достатньо широким. Вони мали доступ до Народних зборів, Ради, магістратур. Під час олігархічного правління у полісах, зокрема в Херсонесі, існували обмеження законодавчої ініціативи громадян. З ІІ ст до н.е. пробулевтичні функції тут виконувалися номофілаками, а з перших сторіч нашої ери – проедрами.