Політика розширення – Policy of Enlargement

Політика розширення ЄС продовжує традиції Плану Шумана, метою якого є створення єдиної Європи миру, безпеки й добробуту. Кожна європейська країна може подати заявку на вступ до ЄС. Рада має ухвалити рішення про надання відповідній країні статусу кандидата. Отримавши його, країна має виконати Копенгагенські критерії, перш ніж вона дійсно вступить до ЄС.

Європейська інтеграція розпочалася в п’ятдесяті роки XX сторіччя із заснуванням ЄСВС. Спочатку Європейська спільнота складалася з шести держав, сьогодні до неї входять 27 країн:

1950 – Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція;

1973 – Великобританія, Данія, Ірландія;

1981 – Греція;

1986 – Іспанія, Португалія;

1995 – Австрія, Фінляндія, Швеція;

2004 – Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чеська Республіка;;

2007 – Болгарія, Румунія;

20?? – Україна.

Офіційний статус кандидатів на вступ до ЄС мають Туреччина (з 1999), Хорватія (з 2004), Македонія (з 2005). Потенційними кандидатами вважаються Албанія, Сербія, Чорногорія та Ісландія, які подали відповідну заявку на вступ. Вступ України до ЄС можна розглядати лише в довгостроковій перспективі, оскільки вона ще не подала і не висловлює наміри подати таку заявку наступним часом.

 

Принцип субсидіарності  – Subsidiarity

Одним з основних принципів ЄС є принцип субсидіарності. Він регулює розподіл компетенцій між ЄС, з одного боку, та країнами-членами – з іншого. При цьому неприпустимим є надмірний європейський централізм. Згідно з цим принципом, ЄС може втручатися у справи лише в тому разі, якщо заходи на рівні ЄС є більш дієвими, ніж заходи на національному, регіональному чи комунальному рівнях.

 

Рада Європейського Союзу (Рада міністрів) – Council of European Union (Councils of Ministers)

Рада Європейського Союзу, в якій представлено окремі країни-члени, є найважливішим органом ЄС, що ухвалює рішення.

Оскільки в цій Раді збираються міністри окремих держав-членів, вона має також назву Ради міністрів.

На засіданнях, що проходять у Брюсселі чи Люксембурзі, міністри виступають як представники своїх країн, захищаючи національні інтереси держав, які вони репрезентують на рівні ЄС. Залежно від теми засідання, на зустрічі збираються різні міністри. Наприклад, якщо обговорюються питання сільського господарства, збираються міністри сільського господарства; якщо йдеться про зовнішню політику, в засіданнях беруть участь міністри закордонних справ. Нині склад Ради міністрів має дев’ять різних форматів.

У рамках своєї діяльності Рада міністрів виконує різноманітні завдання. Разом із Європейським парламентом вона виступає як гілка законодавчої влади ЄС. Тобто вона ухвалює закони для європейської правової системи. Крім того, вона відповідає за координацію співпраці ЄС у галузях економіки та соціальної політики, а також за укладення міжнародних договорів і угод. Як і Європейський Парламент, Рада міністрів має затверджувати проект бюджету Європейської Комісії. Рада міністрів відіграє визначальну роль і в СЗБП, але за умови врахування приписів, визначених Європейською Радою.

Рішення ухвалюються простою більшістю, кваліфікованою більшістю та одностайно. Якщо до ЄЄА рішення Ради міністрів мали бути ухвалені майже завжди одностайно, тобто кожна країна могла накласти на них вето, наразі більшість рішень ухвалюється кваліфікованою більшістю. Кількість голосів кожної країни в Раді міністрів залежить від чисельності населення країни.

Таким чином, робота Ради міністрів стосується, передусім, Європейської спільноти, першого стовпа ЄС.

 

Рада Європи – Council of Europe

Рада Європи не є органом ЄС. Це міждержавна організація, до завдань якої належить, зокрема, захист прав людини, сприяння культурному розмаїттю Європи й боротьба з соціальними проблемами, наприклад, ксенофобією. Так, Європейська конвенція з прав людини розроблена саме Радою Європи. Створена в 1949 році, Рада Європи сьогодні налічує 47 країн-членів. Із 1995 року до них належить й Україна.