Тема 7.  екологічний механізм еволюції організмів та екосистем

Розвиток організмів від низьких ступенів організації життя до сучасних високоорганізованих форм називається біологічною еволю­цією. Основний механізм еволюції — пристосування окремих органі­змів, популяцій і угруповань до змін навколишнього середовища. Його прийнято називати адаптацією. Закріплення адаптацій (нових ознак пристосування організму до середовища) проходить у резуль­таті генетичних змін (мутацій).

Мутації виникають за рахунок помилок при копіюванні генетич­ного матеріалу або в результаті впливу хімічних речовин і випромі­нювання (в основному, радіоактивного). Мутації дуже різноманітні, але зустрічаються вони занадто рідко: лише у декількох особин на 100 000 можлива нова мутація будь-якого гена. Більшість мутацій не сприятлива до власного носія. Але при зміні умов навколишнього середовища вони можуть сприяти пристосуванню організму до нових факторів середовища.

Загальна сума всіх генів у популяції складає її генофонд. Підрахувавши, скільки разів той чи інший ген зустрічається у популяції, ми визначаємо частоту генів у популяції. Таким чином, еволюція — це зміна частоти одного чи декількох генів у даної популяції від одного покоління до другого. Слід звернути увагу на те, що еволюційною одиницею є не окремий організм, а популяція. Генетичні зміни з'являються у окремого організму, але закріплення мутації — тільки у групи організмів одного виду — популяції.

Концепція еволюційної теорії була розроблена спочатку фран­цузьким біологом Жан Батистом де Ламарком (1809 p.), а потім продовжена і обгрунтована Ч. Дарвіном і А. Раселом Уоллесом (1858 р.) Вони доповнили теорію еволюції поняттям «природного добору» — основного механізму, з допомогою якого і здійснюється еволюція.

У1859р.Ч.Дарвін опублікував книгу «Походження видів шляхом природного добору». Найяскравішим прикладом еволюції є виникнення нового виду зі старого.

Генетичні зміни виступають як внутрішній процес популяцій і угруповань, хоча він і здійснюється під впливом факторів зовніш­нього середовища. Але велике самостійне значення щодо формуван­ня нових екосистем має сама зміна екологічних факторів в се­ редовищі.

Наприклад, осушення болотяних грунтів за рахунок меліорації, збільшення забруднення водоймищ, збільшення випасу худоби, ви­топтування лісопарку населенням міста і інш. Такі поступові зміни в угрупованнях приводять в кінцевому результаті до виникнення нових угруповань, з іншим складом пануючих видів.

При цьому проходить заміна одного біоценозу іншим і цей процес називають екзогенетичним, тобто зовнішнім по відношенню до внут­рішніх генних змін у видах.

У випадку, коли вплив змінного фактору призводить до поступо­вого спрощення структури угруповання, збіднення його складу, зменшення продуктивності, подібні зміни називають дегресивними або дегресіями.

Пасовищна дегресія на терасових пісках Нижнього Дніпра роз­вивається таким чином. При незначному випасі худоби степ знахо­диться в стадії дернистих злаків. Переважають ковили, костриці (типчаки), житняні. При дальшому посиленні випасу виникає стадія стержневокорінних дводольних з пануванням молочаю, дворічних та однорічних. Дернисті злаки знищуються копитами худоби. На третій стадії виникають злаки, які характерні для сипучих пісків: пісковий пирій, куничник, піскова осока. На наступній стадії — голі піски з окремими заростями псамофитів. Таким чином, ковилотипчаковий степ змінюється на сипучі піски. Відповідно змінюються і тваринні організми.

Закономірно спрямований процес ендогенної зміни угруповань у результаті взаємодії організмів між собою і навколишнім абіотич­ним середовищем називають сукцесією.

Сукцесія — це процес саморозвитку угруповання. В її основі — неповнота біологічного кругообігу в даному біоценозі.

Коже*н організм в результаті життєдіяльності змінює навколо себе середовище, споживає з нього необхідні речовини і насичує його продуктами власного метаболізму. За тривалий час популяції зміню­ють навколишнє середовище в несприятливу для себе сторону. В результаті їх витісняють інші види, для яких нові умови більш сприятливі. В ході сукцесії на основі конкуренції між видами посту­пово формуються більш стійкі комбінації видів. Послідовний ряд змінюючих одне одного угруповань називається сукцесіиною серією.

Виділяють два основних види сукцесійних змін:

1. З участю автотрофів і гетеротрофів;

2. З участю тільки гетеротрофів.

Другий тип існує в умовах створення запасу або постійного надходження органічних речовин. Наприклад, у водоймах надзви­чайно забруднених органікою, скупченнях мертвої рослинної маси (листяному опаді), у гнійній купі і т. п.

Сукцесії, в яких змінюється рослинність, поділяються на 2 типи:

1. Первинна сукцесія—починається в місцях, де немає життя (на скелях, сипучих пісках і т. п.). Основне значення цього проце­су — накопичення органічної маси. Поступово формується грунт,
створюється особливий мікроклімат. Ці сукцесії називають екогене тичними. Вони призводять до перетворення місця зростання.

2. Вторинна сукцесія — дає зміни відновлення. Вони починають­ся в угрупованнях в тому випадку, коли в уже існуючих угрупован­нях порушуються встановлені зв'язки (наприклад, у результаті пожежі, вирубки і т. п.). Зміни, які ведуть до відновлення старих угруповань, називаються демутаційними. Демутації протікають більш швидкими темпами, ніж екогенні сукцесії і не повторюють їх.

Процес сукцесій за Клементсом складається з кількох етапів:

— виникнення незайнятої життям ділянки;

— міграція щодо неї організмів з сусідніх територій;

— мешкання цих організмів на цій ділянці;

— конкуренція між собою і виникнення окремих видів;

— перетворення живими організмами місцезнаходження, посту­пова стабілізація умов та відносин.

Кінцевий результат формування відносно стійкості стадії назива­ється клімаксовим угрупованням, або клімаксом. Клімаксові екосис­теми здатні до тривалого самопідтримання у відповідному діапазоні умов, тобто в них підтримується збалансований кругообіг біологіч­них речовин. Для клімаксних угруповань характерна видова різноманітність. Це призводить до ускладнення внутрішніх зв'язків у системі, в тому числі ланцюгів живлення, посиленню внутрішніх можливостей саморегулювання. У результаті цих процесів угрупо­ванню надається відносно висока ступінь автономності і незалежності від навколишнього середовища. Такі системи найменше підкоряю­ться негативному впливу людської діяльності. Сукцесії знаходяться в основі біологічного кругообігу на Земній кулі.

В зв'язку з великою різноманітністю органічного світу неможли­ве його вивчення без належної класифікації. Однією з найбільш поширених форм класифікації є тип рослин. Тип рослин — це об'єд­нання різнорідних за походженням рослинних угруповань вищого рангу (формацій або їх класів), які подібні між собою лише за морфологічними ознаками (ліс, чагарник), або одночасно за струк­турними і екологічними (гарига, гілея, маквіс, мангри, парамос, савана, тайга, тундра, і т. п.). В зв'язку з тим, що з рослинними угрупованнями пов'язані комплекси тваринного населення, гриби і інші, а всі організми разом формують грунти і біосередовище, тип рослин одночасно виступає і як тип біогеоценозу.

Різноманітність формацій на території земної кулі нараховує десятки та сотні видів. Назвемо тільки деякі з них: формації арктичної тундри, чагарникової тундри, сосняки північної тайги, ялинники цієї ж зони, березняки, бучини Центральної Європи, діброви, лучні степи, помірно сухі степи, напівчагарникові пустелі, ефемерно-напівчагарникові пустелі, лишайниково-напівчагарникові пустелі, субтропічні листяні ліси, сухі савани, савани, вологі тропічні ліси, гірські вічнозелені тропічні ліси, лісові болота, остепнені солон­цюваті луки, чорносаксаульники, солончаки пустелі, угруповання водоростей на такирах, трав'янисті тугаї, мангрові зарості і ін. Крім того вони відрізняються по частинах світу, окремих регіонах матери­ків (наприклад, вологі тропічні ліси Азії, Африки, Америки відрізня­ються різко між собою).

Типи рослин та відповідні їм тварини складають екосистеми світу. Основні екосистеми світу поділяються на наземні і водні формації.

Наземні формації поділяються на відкриті (тундра, пустелі, степи, савани) і закриті (ліси).

Тундра. Повністю відсутній ліс. РослиP59-60ни тундри переважно спо­рові (мохи, лишайники), чагарники, карликові берези, верби, сфаг­нові і осокові торфовища. З тварин поширені гризуни. Вони не впадають у сплячку, живуть під снігом, розмножуються зимою. Літом багато птахів, безліч комах. На півдні тундри переважають торфи, мохові, зонтична озерела утворює подушки.

Пустеля. Лімітуючий фактор екосистеми — сухість. Рослинність розріджена. Переважають багаторічні рослини, здатні довгий час перебувати у стані спокою або у вигляді насіння. Фауна пустель пристосована до посух. Гризуни живуть під землею і лише вночі виходять на поверхню. Багато плазунів: з комах є жуки прямокрилі і двокрилі, багато термітів. Мало редуцентів, як і в тундрі.

Степ. Переважають злаки. Ліси у степу відсутні. Багато стадних копитних: коні, газелі, бізони, кенгуру, гризуни (живуть у норах). Серед звірів і птахів є свої хижаки.

Савани — тропічний лісостеп. Кліматичні особливості — малі пе­репади температур, сухий і вологий періоди. У рослинному світі панують злаки, серед них групи чагарників і дерев. Фауна дуже багата. Типове царство — ссавці, травоїдні та хижаки, бігаючі птахи. Комахи утворюють значну біомасу: саранові, терміти, мурахи.

Закриті або лісові екосистеми.

Тайга — хвойні ліси. Літо тепліше, ніж у тундрі. Характерні густі ліси, підлісок розвинений слабо. Ріст дерев повільний, багато боліт, Фауна відносно небагата (ведмеді, білки, соболі, мишоподібні). Багато комах: жуків, лускокрилих, кровососних двокрилих).

Листяні і мішані ліси. Клімат помірний, достатнє і високе зволо­ження, рівномірно розподілене по сезонах. Фауна різноманітна: олені, кабани, куниці, вовки, сойки та ін. Дерева скидають листя, яке є багатою підстилкою. В ній зимує багато комах — жуків, двокри­лих, перепончастокрилих. Ліси дуже винищені.

Субтропічні ліси вічнозелені. Види: сосна, дуби, кедри, евкаліпти. Рідколісся і чагарники представляють маквіс, фригана, гарига, чапарель, скреб (в Австралії). В них багато плазунів, комах, дрібних гризунів.

Тропічний ліс. Умови постійного зволоження і високих темпера­тур. Відновлюються ліси дуже повільно. Рослинність багата і різно­манітна — дерева, чагарники, епіфіти, ліани. Поруч важко зустріти дерева одного виду. Фауна теж багата і різноманітна. Це пов'язано з давністю екосистеми, яка досягла високого рівня диференціації. Чимало деревних форм фауни (мавпи і ін.); для тварин, як і для рослин, характерна ярусність видів, серед яких рідкісні реліктові форми (тапіри, окапі). Дуже багато мурашок і термітів.

Водні екосистеми.

Морські екосистеми. Умови життя більш рівні, ніж на суші. Рослинність бідніша — в основному це водорості, бактерії. Тварин­ний світ багатий. Він представлений такими групами.

Бентос — придонні організми (водорості, губки, моховатки), по­взаючі (голкошкірі, ракоподібні), риби, молюски.

Планктон — завислі у воді (діатомові та інші водорості, тваринні організми). Тимчасові компоненти — личинки черв'яків, молюсків, ракоподібних, мальки риб. З постійних компонентів найпростіші, черевоногі молюски, веслоногі рачки (кріль).

Нектон — група активних організмів товщі води. Риби, головоно­гі молюски, китоподібні, ластоногі.

Ці організми створюють угруповання по всій площі океану. Найбагатшими на життя зони світового океану — шельфова (глиби­на до 200 м) (живе тут до 80 % всіх морських організмів), поверх­нева частина, придонна частина океану.

Прісноводні формації добре вивчені, представлені багатьма ви­дами комах, риб і інш.

Стоячі води близькі до морських. Рослинність прибережних зон — водні або водно-сухопутні види, фауна — ракоподібні, кома­хи, кільчасті черв'яки молюски, риби.

Текучі води — це джерела, потоки, мають невисокі температури, чисті, багаті на кисень. У них розселяються прикріплені мохи, водорості, вищі рослини. Фауна — молюски, пуголовки, личинки комах; риби — форель, харіус. У пониззях — багата рослинність, планктон близький до озерного.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Поняття про еволюцію, природний добір.

2. Мутації, генофонд, частота генів. Значення «внутрішніх змін» в популяціях.

3. Зміна екологічних факторів середовища і їх значення щодо розвитку екосистем.

4. Що це таке дигресія угруповання?

5. Поняття про динаміку екосистеми, сукцесію.
в. Види і етапи сукцесій.

7. Поняття про клімакс. Основні риси клімаксових угруповань.

8. Тип рослин. Тип біогеоценозів.

9. Класифікація і основні види екосистем світу.

 

ТЕМА 8. ЛЮДИНА ТА БІОСФЕРА

Несприятливі екологічні наслідки впливу людини на навколишнє середовище загрожують як біосфері в цілому, так і її окремим компонентам. Наприклад, на глобальному рівні перспектива зруйну­вання біосфери або ж її повного знищення пов'язана з озоновими дірами чи «парниковим ефектом», а на регіональному рівні деграда­ція навколишнього середовища зумовлена порушенням природного стану земель (в т. ч. й грунтів), вод, повітря, тощо, для значних за обсягом територій.

Окрім цього, в географії вивчають процеси взаємодії між люди­ною і зовнішнім середовищем також на локальному рівні, коли проявляється згубний вплив на природу з боку окремих поселень (зокрема міст) чи господарських об'єктів — заводів, шахт, електрос­танцій, кар'єрів і т. п., які характерні для даної місцевості.

Різке погіршення стану середовища, в якому перебуває людина, проявляється по-різному. При аналізі цієї проблеми вчені виділяють кількісну і якісну форми забруднення довкілля.

Перша форма забруднення (кількісна) включає виробничі й побутові відходи тих речовин і хімічних сполук, які здавна зустрічались в природі, хоч і в дещо менших об'ємах. Розглянемо, для прикладу, забруднення повітря, яке завжди включало безліч твердих частинок, газо- й пароподібних з'єднань, аерозолей. Проте, при що­річному спалюванні 9—10 млрд. т умовного палива, в атмосферу додатково потрапляє в 15 разів більше вуглекислого газу, ніж за умов звичайних природних процесів. А якщо додати до цього низку інших продуктів згоряння — сірчисті гази, попіл, сажу і т. п.— то картина буде невтішною.

Але ще більшу загрозу для живих організмів представляє друга форма забруднення — якісна, яка спричинена надходженням у при­роду зовсім нових речовин і сполук, створених галузями сучасної промисловості. Такі техногенні продукти, поширюючись у біосфері, викликають значні зміни в екологічній ситуації. Людина фізіологічно виявляється непідготовленою до цих змін і змушена ризикувати своїм здоров'ям, розплачуватись онкологічними, ендокринними, алергічними та іншими «хворобами віку».

Згадані й розглянуті форми забруднення навколишнього середо­вища передають лише загальний його стан. Проте для науковця-дослідника важливою постає проблема ідентифікації (встановлен­ня) тих факторів (або процесів), що спричинили сучасний стан природного середовища і зумовлюватимуть подальшу його зміну. Узагальнюючи існуючі наукові матеріали, можна стверджувати, що на стан довкілля головно впливають наступні процеси: індустріаліза­ція, урбанізація, інтенсифікація сільського і лісового господарств, розвиток транспорту, туристсько-рекреаційна діяльність. При цьому, в кожному з них діалектично поєднані позитивні й негативні види і форми впливу суспільства на природу. Перейдемо до їх аналізу.

Індустріалізація. З часу появи промислової революції, індустріа­лізація виступає як найбільш вагомий фактор впливу суспільства на природу. Це пояснюється тим, що саме промисловість створює знаряддя праці, які відіграють найважливішу роль в процесі зміни природи. До того ж індустріалізація охоплює всі компоненти при­роди.

Для прикладу згадаємо гірничодобувну промисловість, яка роз­вивається на базі мінеральних ресурсів. Найбільшого її впливу зазнає літосфера, незалежно від того, який є видобуток сировини — підземний чи відкритий. Лише в США загальна площа земель, порушених видобутком і зайнятих відходами, перевищує 5 мли. га; причому до кінця XX століття ця площа зросте до 12 млн. га. Окрім цього, гірничодобувні галузі забруднюють атмосферу і гідросферу. У зв'язку з цим варто згадати аварії на бурових установках, які неодноразово траплялися в Каспійському і Північному морях, біля берегів Каліфорнії, в Західному Сибіру та в інших регіонах світу.

Теплові електростанції відносяться до найпотужніших забрудню­вачів повітряного басейну. Вони також породжують явища локального характеру, зокрема перегрів водних об'єктів в результаті ски­дання води після охолодження енергетичних установок.

Гідроенергетичне будівництво вилучає земельні ділянки з продук­тивного використання внаслідок затоплення і підтоплення значних територій, погіршує умови відтворення рибних запасів.

Низку проблем породжує атомна енергетика. Чорнобильська катастрофа з усією гостротою висвітлила проблеми цієї галузі, вирішення яких неможливе в найближчий час.

Значні проблеми породжує металургійний комплекс. Нині в усьо­

му світі виплавляється більше 800 млн. т. різних металів. Газоподіб­ні викиди металургійних підприємств включають окисли фосфору, сірки, азоту тощо. Сліди металів дуже поширені в атмосфері, літосфері, гідросфері, рослинах і тваринах. А перевищення вмісту свинцю, олова, міді, цинку, кадмію, миш'яку, сурми та інших металів створює загрозу для здоров'я людей.

Фактично на всю природу поширюється вплив хімічної, нафто­хімічної і целюлозно-паперової промисловості. Ці галузі претенду­ють на першість щодо забруднення повітря, води, грунтів висоток­сичними сполуками й отрутохімікатами. Останні зафіксовані навіть в Антарктиді.

Досить великий вплив на навколишнє середовище мають і інші галузі промисловості, наприклад, виробництво будівельних матеріа­лів та й саме будівництво.

В цілому для більшості розвинутих країн найглибше техногенне втручання в природу пов'язане саме з індустріалізацією.

Розвиток промисловості відбувається у тісному зв'язку з містобу­дівництвом, яке знаходить свій вираз в універсальному процесі сучасності — урбанізації. Якщо в 1940 р. частка міського населення світу складала 25 %, а в 1988 р.— близько 45 %, то до кінця XX століття вона перейде межу в 50 % і складатиме понад 3 млрд. чоловік. Очевидно, що ріст міст, міських агломерацій і мегаполісів, поширення міського способу життя впливатимуть на стан природно­го середовища.

Хоча урбанізація створює специфічні умови комфорту для люди­ни, вона, поряд з цим, супроводжується ростом інтенсифікації виробничих процесів, зменшенням частки фізичної і збільшенням частки розумової праці. Це викликає нервово-психічні переванта­ження і вимагає від людини певної психологічної адаптації, яка не завжди відповідає темпам сучасної урбанізації.

Ще один негативний прояв урбанізації — забруднення земель твердими промисловими і побутовими відходами, річний об'єм яких сягає 3 млрд. т. Тільки в США щорічно викидається майже 250 млн. т відходів (більше як 1 т в перерахунку на кожного мешканця країни); серед цих викидів — майже 50 млрд. консервних банок, 20 млрд. пляшок, 65 млрд. металічних банок від напоїв. До цього переліку необхідно додати ще 7 млн. старих автомобілів, які утворюють велетенські кладовища поблизу міст.

Міста породжують ще одне негативне явище — просідання по­верхні Землі під вагою міських споруд, зміну рівня підземних вод. Гідросфера взагалі найбільше «потерпає» від урбанізації, бо змуше­на «приймати» щорічно майже 500 км³ промислових і комунально-побутових стоків.

Не менше «дістається» й атмосфері, в яку щорічно викидається близько 1 млрд. т. різних аерозолей. Підраховано, що в промисло­вих містах запиленість і загазованість атмосфери в 150 разів більша, ніж над океаном. Це призводить до підвищення температури в центральних частинах міст, виникнення густих туманів, зниження сонячної радіації. Страждають не тільки люди, але й пам'ятники архітектури.

Особливого значення набуває ще один небажаний продукт міської цивілізації — шумове забруднення. Середній рівень шуму на багатьох вулицях сучасних міст сягає 70—80 децибел; за таких умов людина відчуває втому (на площі Опера в Парижі шумовий фон інтенсивніший, ніж гуркіт Ніагарського водопаду).

Хоч рівень урбанізації в багатьох країнах і так досить високий, площі, що займають населені пункти, продовжують зростати. При­клади ФРН, Великобританії та інших країн свідчать, що міські поселення займають вже 10—15 % всієї території.

Процеси інтенсифікації сільського і лісового господарства по-своєму впливають на навколишнє середовище. Розвиток цих галузей відбувається на основі механізації, в значних масштабах здійсню­ється хімізація (головно за рахунок застосування мінеральних до­брив і засобів захисту рослин від шкідників — отрутохімікатів).

Негативний вплив хімізації на природні екологічні системи про­являється в тому, що частина мінеральних добрив попадає в ріки, озера й моря, породжуючи антропогенну евтрофікацію — цвітіння води й погіршення її якості. Беручи до уваги той факт, що в усьому світі нині застосовується понад 500 млн. т. різних мінеральних добрив, не важко передбачити глобальні результати хімізації.

Отрутохімікатів (пестицидів) використовується значно менше (лише 4 млн. т. в рік), проте номенклатура їх досить значна і має тенденцію до збільшення. Пестициди характеризуються дуже висо­кою токсичністю, біологічною стійкістю й міграційною здатністю, вони мають здатність опосередковано впливати на живі організми, які не є безпосередньо об'єктами їх застосування, а також поступово нагромаджуватись в організмах при включенні в харчові ланцюги. Природно, що до живих організмів належить і людина. Отримуючи таким чином мікродози отрутохімікатів разом з рослинною і тварин­ною їжею, ми маємо небажані побічні ефекти і навіть генетичні зміни.

Не краще виглядає інтенсифікація виробництва в тваринництві, особливо в промислових його формах. Ця галузь сільського госпо­дарства спричинює ерозію грунтів: на кожному кілограмі м'яса, птиці, яєць чи молока втрачається 5 кг гумусу. Якщо все населення землі перейде на американську «дієту», яка передбачає споживання 80 кг м'яса в рік на людину, то це обернеться екологічною катастро­фою, бо для виробництва цієї кількості м'яса буде потрібно в 2,5 рази більше зерна, ніж вирощується зараз у світі.

Окремо слід торкнутися проблеми відходів у тваринництві. Адже лише один свиновідгодівельний комплекс на 150 тис. голів «проду­кує» таку кількість гною і стоків, як і двомільйонне місто. За рік лише на тваринницьких комплексах Америки збирається близько 160 млн. т відходів; колона вантажівок, що їх вивозить, змогла б кілька разів опоясати земну кулю. Природа не в змозі переробити таку кількість відходів.

Зростаючий вплив на природне середовище здійснює транспорт. Серед основних видів головним забруднювачем є автомобільний транспорт, на частку якого припадає приблизно 60 % всіх шкідли­вих викидів у повітряний басейн. В середині 70-х років у світі нараховувалось 250 млн. автомобілів, які щорічно виділяли в атмо­сферу 200 млн. т окису вуглецю, 50 млн. т різних вуглеводів, значну кількість окису азоту, сполук свинцю тощо. Останнім часом відбулося вдосконалення конструкції двигунів і поліпшення якості автомобільного пального, проте і нині кожний автомобіль щорічно викидає в атмосферу в середньому 1 т шкідливих забруднювачів. З далі продовжує зростати автомобільний парк, який перевищує зараз 300 млн. двигунів. Поряд з цим стає актуальною проблема шуму.

Подібний вплив на навколишнє середовище має й повітряний транспорт, який забезпечує швидкість перевезень, але в значних об'ємах споживає кисень й забруднює атмосферу «шлейфами» своїх викидів. Не менш важливою стає проблема шуму, особливо в умовах зростання кількості літаків з реактивними двигунами.

Залізничний транспорт (особливо на паровій тязі) також забруд­нює атмосферу і є джерелом шуму, а водний — забруднює, головним чином, водойми. В першу чергу це стосується морського транспорту, розвиток якого суттєво відбивається на екологічному стані Світового океану. Відомо, що основним продуктом морських перевезень є нафта і що більше половини усього тоннажу світового морського флоту припадає на танкери. У 80-і роки нафтоналивний флот нара­ховував більше 700 супертанкерів водотоннажністю понад 200 тис. т кожен. В разі аварій такі судна створюють велику небез­пеку для навколишнього середовища. Розрахунки показують, що вміст трюмів одного «двохсотисячника» зміг би перетворити ціле внутрішнє море (наприклад, Балтійське) в біологічну пустелю. Від­так, 3/4 усього нафтового забруднення Світового океану — резуль­тат не випадкових, а продуманих дій. Мова йде про систематичне промивання нафтових ємностей танкерного флоту з метою вилучення залишків нафти, а також вилив в океан баластних (трюмних) вод. Звичайно, ці операції проводять у відкритому морі. Найбільше від них потерпають Карибське, Ірландське, Північне, Тіренське моря, Біскайська затока та інші внутрішні акваторії.

У зв'язку з цим варто вітати прийняття низки міжнародних конвенцій про заборону забруднення Світового океану нафтою, а також охорону морського середовища Балтійського, Середземного, Червоного та інших морів.

Підвищення добробуту, скорочення частки робочого часу, індуст­ріалізація й урбанізація з їх наслідками для навколишнього середо­вища і людини (зокрема, напруженим ритмом життя, психофізични­ми навантаженнями і зменшенням рухомості) спонукають міських мешканців для відновлення сил та здоров'я виїжджати на лоно природи. Розвиток транспорту створює необхідні передумови для підвищення мобільності населення. Все це викликало небачений раніше розмах туристсько-рекреаційної діяльності як в межах окремих країн, так і в світовому масштабі.

«Індустрія туризму» перетворилась у найважливішу сферу виробничої і невиробничої діяльності. Вона відіграє важливу роль у збереженні здоров'я людей, підвищенні продуктивності праці. В той же час туризм і рекреаційна діяльність негативно впливають на природне середовище, їх хаотичний розвиток здатний завдати шкоди природі, особливо на берегах морів, озер, рік, на гірських схилах і терасах. Неорганізований туризм часто виступає в ролі масового «виробника» різноманітних відходів, винуватця лісових пожеж та інших небажаних дій, що порушують існування природних екосистем.

В останні роки в багатьох країнах світу вживаються заходи, які в цілому передбачають збереження і відтворення рекреаційних ре­сурсів, створення національних парків, курортів, баз відпочинку.

Таким чином, ми проаналізували дію основних факторів (або процесів), що впливають на природне середовище з боку суспільства і спричинюють його подальшу зміну. Збільшення і розширення негативних економічних і соціальних наслідків впливу людини на природу породило новий напрям науково-практичної діяльності лю­дства, а саме природоохоронну діяльність. Цим загальним терміном прийнято характеризувати всю систему заходів по збереженню природи в цілому та її окремих компонентів. Хотілося б сподіватися, що конструктивна робота географів і фахівців інших наук приведе до бажаних наслідків щодо вирішення розглянутих вище проблем.

 

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Що ви можете сказати про кількісні і якісні параметри забруднення навко­лишнього середовища?

2. Як впливає індустріалізація на стан довкілля?

3. В чому проявляються негативні наслідки впливу урбанізації на природне середовище?

4. Процеси інтенсифікації сільського і лісового господарства та їх вплив на природні компоненти.

5. Охарактеризуйте дію транспорту та туристсько-рекреаційної діяльності на навколишнє середовище.

ТЕМА 9. ЕКОЛОГІЧНЕ ВИХОВАННЯ СТУДЕНТІВ ЯК ОСНОВА ДЛЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО МАЙБУТНЬОГО ЛЮДИНИ

Переконання людини формується з дитинства. Одна із основних моральних задач, поставлених перед педагогом — виховати любов до батьківщини, а значить і бережливе ставлення до рідної природи.

Сприйняття природи допомагає розвивати такі якості, як життє­радісність, емоційність, чутливе, уважне відношення до всього живо­го. Природа сприяє розумовому розвитку дітей, їх логічній думці і мові. Якщо привчати дітей любуватися яскравими фарбами неба, просторами полів, формою сніжинок, польотом ластівки, у них розвиватиметься художній смак, потреба в творчості, стає глибшим сприйняття навколишнього світу. Як влучно підмітив відомий ро­сійський письменник Леонід Леонов, «Створювати творців і захисни­ків лісу важливіше, ніж вирощувати сам ліс». Цими словами він не хотів принизити практичної сторони справи, а лише підкреслив величезну, провідну роль екологічної культури, екологічного вихо­вання у справі охорони природи.

Екологічна культура особистості формується в процесі виховання і навчання. її характерною рисою є наскрізна пронизаність етнічни­ми принципами. Саму етику Альберт Швейцер визначав як «безмеж­ну відповідальність людини за все, що живе».

Об'єктивним показником екологічної культури людства є рівень нашого спілкування з природою. А рівень цей низький. За висловом відомого вченого Льва Канторовича «низька культура природокористування не є результатом низького рівня науково-технічної дум­ки, а є наслідком відсутності у нас етики». Неетичне ставлення до природи і самих себе є показником бездуховності людства.

Основними показниками екологічної культури визначають:

— знання загальних закономірностей розвитку природи і су­спільства;

— розуміння взаємозв'язку їх існування і того, що природа склала першооснову становлення і еволюції людства;

— визначення соціальної обумовленості взаємовідносин людини і природи;

— подолання споживацького ставлення до природи, як джерела матеріальних вигод;

— вміння передбачати наслідки впливу діяльності людини на біосферу Землі;

— підпорядкування своєї діяльності вимогам раціонального природокористування, піклування про навколишнє природне середо­вище;

— вміння зберігати сприятливі природні умови і конкретну працю.

Взірцем вищої екологічної культури можуть послужити окремі уривки з листа вождя Сієтла з племені дуанів на території штату Вашінгтон президенту США Франкліну Піреу в 1854 р. з приводу передачі землі предків уряду США:

— Президент у Вашінгтоні посилає нам звістку, що хоче купити нашу землю. Але хіба можна купити або продати небо? Тепло землі? Ця думка нам чужа. Якщо ми не володіємо свіжим повітрям і джерельною чистою водою, тоді як можна їх купити?

Кожна крихта Землі свята для мого народу. Пахучі квіти — наші сестри. Ведмідь, олень, великий орел — всі вони наші брати. Кам'янисті перевали, нектар галявин, тепло тіла поні і людина — всі належать  до однієї родини. Ми знаємо сік дерев як кров, що тече в наших жилах. Ми — частина Землі, а вона — частина нас.

— Ось що ми знаємо Земля не належить людям; це люди належать Землі. Всі речі взаємозв'язані, як кров, що об'єднує нас в одну сім'ю. Чи будете ви вчити ваших дітей тому, чому ми вчимо своїх? Що Земля — наша мати. Що випаде на долю Землі, те випаде і на долю людей. Не людина плете павутину життя, вона лише ниточка в ньому. Що вона зробить павутині, те зробить і собі.

— Ми любимо цю Землю, як новонароджений биття серця матері. Тому якщо ми продамо вам нашу Землю, любіть її, як ми її любили. Турбуйтесь про неї, як ми турбувались. Збережіть пам'ять
про те, якою вона була, коли ви її отримали. Всіма силами, усім розумом і серцем збережіть її для своїх дітей, і любіть її, як Бог любить всіх нас.»

Фундамент екологічної культури закладається в дитинстві і тут першочергова роль належить сім'ї. Однак особливе місце у форму­ванні екологічного світогляду відводиться загальноосвітній середній школі в зв'язку з тим, що:

— вивчення в школі природоохоронних основ формує елементи екологічних знань про наукові основи природокористування;

 

— природоохоронні знання необхідні для вдосконалення самого навчально-виховного процесу, формування цілісної картини світу;

— екологічна освіта і виховання в школах реалізуються безпе­рервно і послідовно;

— дає можливість вести екологічну просвіту комплексно на міжпредметні основи;

— формує певні переконання у відповідності до отримання знань, а також практичні навики і активну життєву позицію в природоохоронній області.

Тому зміст природоохоронної освіти повинен включати:

 

— систему знань про особливості природи і взаємовідносини
суспільства і природи;

— вміння і навики по її вивченню, збереженню і відтворенню.

Природоохоронна освіта тісно пов'язується з екологічним вихо­ванням. Під екологічним вихованням розуміють такий розвиток волі, почуття і рис характеру, які би проявлялись в правильній (етичній) поведінці по відношенню до навколишнього середовища. Воно по­винно бути добровільним і безперервним протягом усього життя людини. Метою екологічного виховання є формування екологічної свідомості, яка охоплює поняття екологічної моралі — збалансова­ності між сприйняттям навколишнього середовища, його пізнанням і поведінкою людей по відношенню до нього.

Екологічне виховання не може орієнтуватись тільки на розум. Необхідно впливати також на емоції і почуття людей. В школі цьому сприяє навчання рідної мови, літератури, історії, художнє, музичне виховання.

При впливі на емоції і почуття людей необхідно використовувати і такі засоби, як кіно- і телепередачі, виставки картин і фотографій, літературний і графічний гумор, тощо.

Основою правильного виховання є єдність між словами і вчинка­ми. Сьогодні мало говорити або писати про проблеми навколишнього середовища. Слова повинні відповідати конкретним природоохорон­ним справам.

При цьому всі ми повинні керуватись простими положеннями екологічної моралі:

— кожен вид рослин, тварин, мікроорганізмів, як і людина, народжується рівним перед природою. Закони біосфери диктують нам необхідність цієї рівності;

— природне право на життя включає в себе повну особисту свободу і визнання такої ж за іншими людьми, тваринами і рос­линами;

— симпатія до всього живого, любов до природи — як правило, до кінця не усвідомлена і не розкрита духовна потреба кожного із нас, втрата якої в суспільстві землян привела до ерозії духу;

— не можна порушувати відлагодженості і краси природи — по­вне їх відновлення може і не відбутись;

— не роби того, наслідків чого для природи ти не знаєш. Перш ніж щось відрізати, що існувало віками,— сім раз зваж;

— не рви квітів, не ламай гілок, не знищуй в природі нічого — їй все потрібно і згубивши одне, ти обов'язково згубиш інше;

— тільки говорити про збереження природи мало, необхідно діяти, не допускаючи шкоди, а якщо довелось щось забрати, його необхідно компенсувати у декілька разів; зрубав дерево — посади три.

— краса є правда, критерієм правильності в пошуку істини нашої діяльності є індивідуально зрозуміле кожним почуття пре­красного. Ми не знайшли істини і довели природу до стану
деградації, коли дотримувались науково-раціонального погляду, ха­пались за одн