Соціологія в Росії та Україні: історія, сучасний стан, перспективи розвитку

У даному розділі ми коротко розглянемо розвиток соціології у дореволюційній Росії, у СРСР, куди впродовж тривалого часу входила Україна, а також власне українську соціологічну думку, в тому числі сучасну. В цьому контексті ми будемо використовувати поняття „вітчизняна соціологія”.

Важливою історичною подією, яка спричинила серйозні соціально-економічні та соціальні зрушення у житті російського суспільства того часу, було скасування кріпосництва (1861 рік). Ця подія була обумовлена зародженням капіталістичних форм господарювання, розвиток яких, безперечно, гальмувало кріпосництво. Її наслідком, серед іншого, була певна лібералізація суспільних відносин, що потребувало свого осмислення за допомогою нової для тогочасної Росії науки – соціології. Отже, виникнення вітчизняної соціології було обумовлено необхідністю вирішення практичних завдань російського суспільства, насамперед, пов’язаних з динамікою соціально-економічної сфери його життєдіяльності.

Зазвичай, відзначають, що російська соціологія не перших етапах свого розвитку мала запозичений характер. Дійсно, її теоретичними витоками були концепції суспільства О Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та інших західних дослідників. Проте, специфічні особливості соціальних процесів тогочасної Росії зумовили унікальність вітчизняної соціології. Так, суто російським явищем, безперечно, було народництво. Видатних представників цього руху П.Л. Лаврова (1823-1900) та М.К. Михайловського (1842-1904) звичайно називають першими російськими соціологами. Вони розглядали соціологічну науку як типовий прояв суспільного знання, завдання якого є вираження суспільного ідеалу та мислене конструювання на його підставі образу суспільства. Тобто соціологія (на відміну від природничих наук) повинна вивчати не те , що існує в дійсності, а те, як має бути (ідеальні уявлення про суспільний устрій). Соціологічні теорії народництва торкалися широкого кола проблем: від специфіки суб’єктивного методу соціального пізнання до соціальної етики, взаємовідносин особистості та держави (М.О. Бакунін, П.О. Кропоткін), суспільного прогресу (зокрема „економічного прогресу” Т. Ткачова) та інші.

Серед різноманітних концептуальних розробок російської соціології останньої третини ХІХ століття чільне місце посідає теорія географічного детермінізму Л.І. Мечнікова (1838-1888), викладенню якої була присвячена його праця „Цивілізація та великі історичні ріки: географічна теорія розвитку сучасного суспільства” (1888). Соціологію російський вчений розглядає як науку, що вивчає явища солідарності; її головне завдання – виявлення критерію прогресу, що дозволить пізнати, чи прогресує те чи інше суспільство.

Аналізуючи фактори соціального розвитку, Мечніков особливу увагу приділяє такому чиннику, як географічне середовище. Під останнім він розуміє не природу взагалі, а лише ту її частину, яка залучена до процесу праці та змінюється під її впливом. Головною рушійною силою цивілізації Мечніков визначає гідрологічний фактор – моря, ріки, океани. Відповідно до цього у світовій історії він виокремлює три епохи, або цивілізації: річну, морську та океанічну, або всесвітню.

Сциєнтистське (тобто „суто наукове”) розуміння соціології як вчення про суспільство та його закони належать відомому російському історику та соціологу М.І. Карєєву (1850-1931).

Суспільство Карєєв визначає як „надорганічне середовище” – складну систему психічної та практичної взаємодії, особистостей, де виділяються культурні групи та соціальна організація. Остання пов’язана з соціальними формами та інститутами, є продуктом колективної психології та вивчається соціологією. За М.І.Карєєвим, соціологія вивчає історичне життя аналітично, виключаючи з нього усе випадкове та індивідуальне; вона фіксує нове в житті суспільства, формулює соціальні закони. М.І.Карєєв вважав суттю історичного прогресу самовизволення особистості від підкореності „неорганічному середовищу” за допомогою критичного мислення.

Безперечно, своєрідною була й історія марксизму в Росії. Можна говорити про щонайменше дві тенденції його розвитку у вітчизняному контексті. Одна з них пов’язана з трансформацією марксистської теорії ленінізмом та сталінізмом, що стало ідейним підґрунтям внутрішньої та зовнішньої політики радянської влади. Інша – з „російською релігійною філософією”, насамперед з такими її представниками, як М. Бердяєв, С. Булгаков, А. Ізгоєв, П. Стуруве, С. Франк, Г. Шпет та інші, творчість яких сприймається як розвиток „постмарксизму”.

Осмислюючи своєрідність суспільства та місце людини в ньому, „релігійні філософи” попервах захоплювались марксизмом, який приваблював їх широтою своїх підходів до соціального розвитку, приналежністю до європейської традиції тощо. Проте згодом ідеї революційного насильства, абсолютизація конфліктів відвернули їх від марксизму.

Творчі пошуки російської соціально-філософської думки кінця ХІХ- початку ХХ сторіччя торкалися різноманітних проблем тогочасного суспільства: розвитку капіталізму; етики господарського життя та праці; прав особистості (їх пріоритету порівняно з правом держави, нації, класу) тощо. Центральне місце серед усіх цих проблем, безперечно, займали проблеми революції, яка оцінювалась перш за все з моральних позицій, а саме з точки зору поваги до людської особистості, її свободи та чеснот.

Таким чином, вітчизняна соціологія мала специфічні соціально-філософські витоки, які значною мірою відображали сутність соціальних процесів, в тому числі кардинальні соціально-політичні зрушення, що визрівали у російському суспільстві у перші роки ХХ сторіччя.

Серед мислителів, яких можна віднести до української „протосоціології”, найпомітнішою постаттю є Михайло Драгоманов (1841-1895). Саме він чи не найпершим ознайомив наукові кола України з принципами та поняттями соціології, з соціологічним баченням суспільної реальності.

Наукові інтереси Драгоманова як соціального дослідника були зосереджені на проблемах влади, державності, прав і свободи особистості, етнічності, політики тощо, тобто на тих питаннях, які сьогодні аналізуються у межах такої галузі соціологічного знання, як соціологія політики.

Соціологію він визначав як універсальну і точну науку про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства. Отже, Драгоманов поділяв позитивістські погляди щодо соціологічного знання, намагаючись знайти „такі ж об’єктивно точні початки для пояснення історичних явищ, які вже мають для багатьох життєвих процесів науки природничі”.

Проте М.Драгоманов був не тільки популяризатором позитивізму. Йому належать оригінальні ідеї, які створили фундамент нової для його часу системи суспільного знання. Критично переосмислюючи позитивістські надбання, М.Драгоманов завжди підкреслював, що будь-яку теорію треба розглядати в історично-соціальному контексті, враховуючи особливості світогляду епохи. Запропонований ним метод „логічної семантики”, тобто аналітичного групування, класифікації та типологізації суспільних явищ, що досліджуються, спрямований, на думку автора, на дослідження точних узагальнень соціальних фактів, їх відокремлення від міфологічних нашарувань. Суспільство, за М.Драгомановим, - це складна, багаторівнева структура, яку визначають три основні елементи: 1) матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, народності); 2) суспільства (їхні форми: родина, класи, державні та міждержавні союзи); 3) продукти суспільної діяльності (матеріальні, моральні).

При аналізі суспільних явищ, згідно М.Драгоманову, необхідно застосовувати багатофакторний підхід, тобто враховувати вплив на суспільний розвиток таких чинників, як економіка, політика, культура тощо.

Соціологічні методи класифікації, типологізації та групування соціальних фактів по рядах і видах М.Драгоманов поєднував із принципами логічної систематизації, системним, конкретно-історичним підходом, а також з порівняльним аналізом, який користувався у нього особливою увагою.

Оригінальним для його часу був аналіз Драгомановим соціально-економічної структури суспільства, насичення соціологічним змістом таких понять, як „клас”, „соціальний стан”, „політична організація” тощо.

Обґрунтовуючи власну концепцію соціальної динаміки, М.Драгоманов застосовує такі поняття, як суспільний прогрес та соціальна еволюція. Критерії прогресу, на його думку, треба визначати об’єктивно-науковим способом, відштовхуючись від практичних потреб і завдань. При цьому М.Драгоманов наголос на матеріальних чинниках прогресу (демографічних, господарчих, культурних, соціальних).

Головною категорією пояснення суспільного розвитку є, за М.Драгомановим, поняття соціальної еволюції. Останню він розумів як поступовий, невибуховий прогресивний рух суспільства, в якому і за результатами якого люди одержують все більше можливостей для індивідуального й громадянського самовиразу, вирішення своїх життєвих проблем. Зміна суспільного ладу, вважав М.Драгоманов – це подія, що підготована протягом тривалого періоду трансформацією умов матеріального життя, засобів господарювання, ростом суспільної свідомості, поширенням нових ідей, розвитком культури тощо.

У площині політичної соціології М.Драгоманова особливу увагу привертає його погляд на політичне життя як рухливий процес, у якому старе завжди замінюється (при наявності певних соціально-політичних умов) новим. Політична динаміка, за М.Драгомановим, є частиною соціальної еволюції.

Політичний лібералізм М.Драгоманова обумовлював відстоювання ним принципів ідеологічного плюралізму як найбільш притаманних для цивілізованого суспільства. Значне місце у теоретичних пошуках вченого посідають питання федералізму і центролізму. М.Драгоманов був прихильником федералізму, вважав за необхідне децентралізацію та розвиток місцевого самоврядування.

Поступ українського народу М.Драгоманов вбачав у прогресі людини і суспільства, розвитку культури, прагненні до передових форм політичного життя та суспільної організації. В єднанні „освічених, добрих і чинних людей у нашій країні й сусідніх сторонах”, наполегливій праці для освічення й добробуту усіх він бачив справжнє народолюбство.

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) – видатний український соціолог, історик, етнолог, фольклорист, громадянський і політичний діяч; перший Президент Української народної Республіки (1918р.)

Творча спадщина М.С.Грушевського й сьогодні має величезне значення для аналізу суспільних процесів. В своїх соціологічних працях він торкався таких питань, як соціально-класова структура суспільства, фактори динаміки громадянських настроїв, проблеми взаємин між містом та селом, суспільно-політичного устрою, етносоціології, етнополітики, моралі тощо.

Під час перебування в еміграції (1919-1924 р.р.) М.С.Грушевський заснував у Відні Український соціологічний інститут (1919р.), де плідно працював над створенням оригінальної соціологічної теорії, яку він назвав „генетичною соціологією”. У роботі „Початки громадянства (генетична соціологія)” український вчений акцентує увагу на проблемі виникнення та існування людського суспільства, факторної обумовленості соціальності тощо.

Вивчаючи процеси переходу від традиційних форм суспільного життя до модернізованих, індустріальних, М.С.Грушевський зосереджувався на етнографічних та етнологічних дослідженнях, залучаючи до аналізу матеріали порівняльної антропології, зразки первісного світогляду і взаємин, колишніх форм громадянської організації. Намагаючись відродити інтерес вітчизняної науки до соціологічних досліджень М.С.Грушевський пропонує універсальні методичні підходи до аналізу форм суспільності, які були б прийнятними для української реальності, застосовує розроблену ним теорію „генетичної соціології” в українознавстві. Тим самим він сподівався приєднати „слов’янський матеріал” до набутків європейської соціології, водночас підкреслюючи його специфіку. Спрямовуючи свої теоретичні пошуки на історико-культурологічні дослідження початків суспільності, М.С.Грушевський доводить, що „громадянством” чи „суспільністю” є „організована людська множеність”, об’єднана почуттям солідарності та певними формами співробітництва. Будь-яке суспільство виникало та розвивалося саме таким чином. Важливим фактором усуспільнення він вважав також доцільність, моральність, опосередковану людську волю тощо. М.С.Грушевський наголошував на необхідності поєднання об’єктивізму і психологічно-культурних принципів у межах соціологічного пізнання початку XX сторіччя. У світоглядно-методологічному плані його праці є своєрідним поєднанням соціалізму і позитивізму, відповідно на заклик часу, що проповідував „реакцію проти індивідуалізму і класовості, аби повернути натомість шану до колективізму і солідарності”.

Як науковець та громадський діяч М.С.Грушевський розумів важливість розвитку „первинних форм громадянськості” організації й самоорганізації українського соціуму для побудові громадського суспільства. В цьому плані він віддавав пріоритет розвитку самосвідомості та соціальної структурованості тогочасного суспільства. Велику увагу М.С.Грушевський приділяв питанням ґенези української державності прагнучи створити наукові засади національного державотворення в Україні.