Основні категорії та функції військової дидактики

 

Безумовно, військова дидактика охоплює всю діяльність командирів, яку називають викладанням, і навчально-пізнавальну діяльність воїнів, яку визнають як учіння. Ця активна, цілеспрямована і змістовна взаємодія того, хто вчить (офіцери, сержанти), і того, хто навчається (усі військовослужбовці), визначається як процес навчання (підготовки) військовослужбовців, під час якого останні засвоюють певну сукупність військово-професійних знань, формують необхідні професійні практичні навички та вміння, всебічно розвивають свої інтелектуальні та фізичні здібності і кваліфікацію, здобувають відповідні морально-психологічні якості. Таким чином, цей процес має бути свідомим і створювати тісний та плідний союз між викладанням і учінням, тому що коли він відсутній, процес навчання військовослужбовців практично не виконує свої суспільні функції та не досягає мети.

Кілька зауважень щодо фундаментальних категорій військової дидактики навчання, процес навчання військовослужбовців, навчальний процес, військово-навчальний процес, військово-дидактичний процес, тому що правильне їх розуміння та обґрунтування сприяє науковому визначенню її предмета. Деякі аспекти цих педагогічних категорій ми розглядали в підрозділі 1.3.2. Аналіз сучасної педагогічної літератури свідчить, що існують певні методологічні розбіжності в їх розумінні та науковому використанні. Наприклад, польський вчений-дидакт В. Оконь таким чином описує цей стан: “…Наші знання про процес навчання загалом неповні та неточні… Наскільки раніше говорили про процес викладання, концентруючи увагу на діяльності вчителя, настільки на сучасному етапі право на “громадянство” отримав термін “процес навчання”. Цей термін включає викладання, учіння й, більше того, – формування вихованця за його активної участі, реалізацію в його особистості певних цілеспрямованих дій”. Але для визначення процесу навчання він також використовує іншу дидактичну категорію: “В основі процесу навчання (дидактичного процесу) явно чи неявно завжди лежать певні теоретичні принципи”, тобто дидактичним категоріям процес навчання і дидактичний процес він надає однакового змісту. Ч. Купісевич уникає використання таких понять і для визначення цього складного соціально-педагогічного явища використовує дидактичну категорію “процес викладання і учіння”. Деякі автори підручників з педагогіки дидактичні категорії “процес навчання” і “дидактичний процес” ототожнюють, визначаючи, що навчання як категорія педагогічної науки і процес навчання, чи, як його ще називають, дидактичний процес – поняття не тотожні, не синоніми. Автори навчального посібника “Військова психологія і педагогіка” П.А. Корчемний, Л.Г. Лаптєв, В.Г. Михайловський взагалі уникають усіх цих дидактичних категорій.

З’ясування змісту дидактичних категорій потребує чіткого їх визначення, тому що вони не є тотожними і не є синонімами. Вихідні поняття – це процес і навчання. Процес – зміна стану системи навчання військовослужбовців як цілісного військово-педагогічного явища, послідовне поступове просування вперед для досягнення цілей навчання, виховання, розвитку і психологічної підготовки військовослужбовців та військових підрозділів. Про складність дидактичної категорії “навчання” свідчать різні підходи авторів до його визначення. Наприклад, Ю.К. Бабанського: навчання – це цілеспрямована послідовна змінювана взаємодія викладача і учнів, у ході якої вирішуються завдання освіти, виховання й загального розвитку тих, кого навчають; В.О. Онищука: навчання – це цілісний обопільний процес педагогічної діяльності вчителя і навчально-виховної діяльності учня, спрямований на досягнення навчально-виховних завдань; С.П. Баранова: навчання – цілеспрямований процес…, що забезпечує підростаючому поколінню можливість засвоєння окремих сторін досвіду людства;         С.У. Гончаренка: навчання – цілеспрямований процес передачі і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини. Навчання – процес двосторонній: діяльність учня – учіння і діяльність вчителя – викладання.

Наприклад, В. Оконь визначає такі ланки навчання:

1) усвідомлення тими, хто навчається, дидактичних цілей і завдань, постановка проблем, що формують у них інтерес до навчання, відповідний “внутрішній настрій”;

2) ознайомлення тих, хто навчається, з новим матеріалом через використання відповідних наочних, технічних засобів живого або писемного слова;

3) керування процесами узагальнення й оволодіння тими, хто навчається, загальними поняттями, судженнями за допомогою відповідних розумових операцій;

4) закріплення знань;

5) формування вмінь, навичок і звичок;

6) встановлення зв’язку теорії з практикою;

7) контроль і оцінка результатів навчання, у процесі учіння – самоконтроль.

Радянський військовий педагог О.В. Барабащиков визначає, що у структурному плані навчання – це двосторонній активний процес діяльності тих, хто навчає, і тих, хто навчається.

Цікавим у цих дефініціях є те, що більшість авторів під час визначення змісту навчання використовують філософічне поняття “процес”, тобто навчання має процесуальний характер і не може існувати без нього. В іншому разі втрачається сенс існування цього соціально-педагогічного явища, зникає його гуманний зміст, втрачається особистість суб’єкта навчання, не досягається мета навчання.

 

Отже, військове навчання – це планомірна, організована, спільна і двостороння цілеспрямована діяльність тих, хто навчає (офіцерів, сержантів), і тих, хто навчається (воїнів), спрямована на свідоме, міцне і глибоке опанування останніми системи військово-професійних знань, навичок і вмінь, процес, під час якого набувається військова освіта (кваліфікація), відбувається виховання, розвиток і психологічна підготовка військовослужбовців і військових колективів, формування у них світогляду, засвоєння воєнного досвіду людства і військової діяльності.

Про те, як раціонально розподіляти обов’язки між суб’єктами навчання, досить образно говорив К.Д. Ушинський. Необхідно, наголошував він, щоб ті, хто навчається, за можливості навчалися самостійно, а той, хто навчає, повинен керувати цією самостійною працею і надавати для неї матеріал. Нині також набули актуальності слова німецького педагога А. Дістервега: “Поганий вчитель подає істину, хороший – навчає її знаходити”.

Дидактична категорія “процес навчання” охоплює різноманітні, підпорядковані загальній меті, акти викладання й учіння (дії суб’єктів військового навчання) та їх сукупності. Тобто зміст цього поняття у військовій дидактиці охоплює взаємодію суб’єктів навчання у процесі освоєння ними військово-професійних знань, навичок, вмінь, опанування військовою майстерністю і  професіоналізмом, всебічний розвиток особистості військовослужбовця.

Безумовно, слід пам’ятати про основні ознаки процесу навчання військовослужбовців: системність, цілісність, комплексність, планомірність, націленість на конкретний практичний результат, тривалість і організованість. Глибоке і правильне їх розуміння сприяє якісний організації та проведенню цього цілеспрямованого, складного, різнопланового і змістовного військово-педагогічного процесу. Охарактеризуємо деякі з них.

На відміну від процесу навчання, дидактична категорія “навчальний процес” охоплює всі компоненти цього процесу – навчання, виховання, розвиток, формування особистості. Отже, ця система надає завершеного вигляду всьому навчальному процесу у підрозділах, військових частинах (з’єднаннях). У ЗС України ця система має назву військово-навчальний процес чи військово-дидактичний процес, або процес бойової та гуманітарної підготовки, тому що поняття “навчальний” і “дидактичний” є тотожними.

Основними складовими цієї системи є такі компоненти: цільовий, стимулюючо-мотиваційний, змістовний, процесуальний (операційно-діяльнісний), контрольно-регулюючий, результативний. Центральними постатями виступають суб’єкти навчання.

Загальними поняттями військової дидактики як військово-педагогічної науки є: “мета навчання”, “викладання”, “учіння”, “освіта”, “зміст навчання”, “навчальний матеріал”, “навчальна ситуація”, “метод навчання”, “суб’єкт навчання”, “самоосвіта”, “викладання”, “учіння”, “знання”, “навички”, “вміння” та ін. Місце теорії військового навчання (військової дидактики) як галузі педагогічної науки показано (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Місце дидактичних категорій у військовій педагогіці

 

Розглянемо основні з них.

Викладання – це діяльність тих, хто навчає, а учіння – це діяльність тих, хто навчається. Роль суб’єкта навчання у військово-дидактичному процесі є надзвичайно великою і різноплановою:

а) виступає, передусім, як організатор, керівник, старший товариш по службі та начальник у навчально-пізнавальній діяльності воїнів;

б) створює умови, за яких інші суб’єкти навчання можуть більш цілеспрямовано, змістовно, оптимально, раціонально й ефективно вчитися, опановувати підвалини військової майстерності;

в) виступає як джерело військово-професійних знань, навичок і вмінь у бойовій та гуманітарній підготовці;

г) надає своєчасну допомогу воїнам, коли є така потреба;

д) виступає як вихователь;

е) є командиром і начальником для підлеглих;

ж) піклується про всебічний розвиток особистості воїнів;

и) контролює й оцінює хід та результати навчальної діяльності воїнів тощо.

Учіння – це система навчальних дій воїнів (як суб’єктів навчання), спрямованих на опанування військово-професійних знань, навичок та вмінь їх застосування у військовій діяльності, формування властивостей захисника Батьківщини. Передумовами навчальної діяльності воїна є:

а) мета, що стимулює воїна до цілеспрямованої змістовної навчально-пізнавальної діяльності;

б) мотивації до навчально-пізнавальної та військово-професійної діяльності;

в) соціальна та морально-психічна готовність до служби в ЗС України;

г) самостійність та активність воїнів у навчально-пізнавальній діяльності, зосередженість на опануванні військово-професійної майстерності.

Структура навчальної діяльності суб’єкта навчання має включати три взаємопов’язані аспекти: мотиваційний, процесуальний і змістовний. Вони мають діяти у комплексі. Через те сутність учіння полягає не стільки в опануванні певними військово-професійними знаннями, навичками та вміннями, стільки в умінні вчитися та оволодінні методикою самовдосконалення, тобто самоосвіти і самовиховання.

Поняття “освіта” вживається в трьох розуміннях: 1) як процес інтелектуальної підготовки особистості до умов життя у суспільстві шляхом засвоєння систематичних знань і формування на їх основі навичок, вмінь і світогляду практичного порядку; 2) як результат процесу навчання та рівень досягнення освіченості, сформованості навичок і вмінь; 3) як сукупність навчально-виховних установок. Отже, освіта – це водночас і процес, і результат засвоєння воїнами систематизованих військово-професійних знань, навичок і вмінь, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей, розвитку їх творчих сил і здібностей.

Правомірно стверджувати, що об’єктом військової дидактики як педагогічної науки є навчання військовослужбовців у всьому обсязі та у всіх вищеперелічених аспектах. Предметом її є система відношень: суб’єктів навчання між собою (офіцер – сержант; офіцер – солдат; сержант – солдат); суб’єкт навчання – навчальний матеріал; взаємовідносини між тими, хто навчається (офіцер – офіцер; сержант – сержант; солдат – солдат).

Різноманіття цих відношень, напевно, становить сутність процесу навчання (бойової та гуманітарної підготовки) військовослужбовців. Безумовно, серед цих відношень найголовнішим є союз викладання й учіння, тобто відношення суб’єктів навчального процесу.

Навчання воїнів – це стрижнева складова військово-педагогічного процесу в ЗС України. У його сфері специфічно виявляються всі основні закони та закономірності останнього.

Процес навчання військовослужбовців як специфічний вид діяльності підпорядковується певним правилам, має свої закони та закономірності. Вони визначають порядок досягнення у дидактичному процесі цілей і завдань навчання військовослужбовців, сприяють ефективному управлінню навчальною діяльністю, надають можливість передбачити результати навчально-виховної роботи і науково обґрунтувати й оптимізувати зміст, методи та форми навчання військовослужбовців на сучасному етапі становлення ЗС України.

У зв’язку з актуальністю викладених дидактичних проблем і наявністю в сучасній дидактиці розбіжностей у розумінні цих понять виникає необхідність в уточненні змісту дидактичних понять “закон”, “закономірності” та “принципи навчання”. Також актуальною є проблема обґрунтування зв’язків і залежностей між закономірностями та системою принципів навчання. Ми розкриємо зміст цих педагогічних категорій у п. 2.3.

Глибоке їх розуміння і змістовна реалізація у процесі навчання військовослужбовців сприяє реалізації його основних функцій (рис. 2.2).

 

Рис. 2.2. Функції процесу навчання військовослужбовців

 

1. Освітня функція. Освіта – це процес і результат навчання, який містить певну сукупність знань, навичок і вмінь у загальнонауковій, гуманітарній, військово-професійній, технічній сферах. Освітня функція є базовою у процесі навчання і передбачає озброєння воїнів, у першу чергу, певною системою військово-професійних знань, навичок і вмінь.

2. Виховна функція є невіддільною від освітньої і спрямована на забезпечення єдності військово-педагогічного процесу у підрозділах, військових частинах (з’єднаннях). Вона сприяє формуванню основних професійно значущих якостей захисника Вітчизни, особистості військовослужбовця ЗС України та військового колективу. “Людина без виховання, як тіло без душі”, – підкреслює народна мудрість. А сучасна війна та її характер вимагають від людини з одного боку високих моральних загальнолюдських якостей, а з іншого – справжніх морально-психологічних властивостей військовослужбовця.

3. Розвиваюча функція, особливо для розумового розвитку воїна, має психологічний і педагогічний зміст. У процесі вивчення різноманітних загальновійськових, військово-професійних предметів відбувається цілеспрямований розвиток інтелектуальних здібностей воїнів. А практичні заняття, крім того, забезпечують розвиток їх фізичних сил і психічної сфери. Саме розвиток інтелектуальних, фізичних здібностей і психічних функцій воїнів, їх всебічне вдосконалення визначають, врешті-решт, кінцевий результат і сенс підготовки військовослужбовців, дидактичного, навчального процесу зокрема, військово-педагогічного процесу взагалі.

4. Функція психологічної підготовки сприяє формуванню у воїнів внутрішньої психологічної готовності до виконання службових і бойових завдань та стійкості до впливу психотравмуючих факторів за будь-яких умов мирного і воєнного часу.

5. Функція самовдосконалення має забезпечити навички та вміння постійної самоосвіти, систематичної праці над формуванням навичок і вмінь учіння, а також мотивації навчальної діяльності.

Отже, реалізація цих п’ятьох функцій є підтвердженням однієї з основних закономірностей навчального процесу (підготовки воїнів) – єдності навчання, виховання, розвитку і психологічної підготовки.

Відповідно, основними ланками навчальної діяльності воїнів є:

- усвідомлення воїнами, які навчаються, цілей і завдань їх навчальної діяльності; формування, розвиток і поглиблення мотивації цієї діяльності;

- осмислення теми нового матеріалу і основних питань, які необхідно засвоїти; сприйняття, осмислення, запам’ятовування та узагальнення навчального матеріалу, його використання у військовій практиці і подальше повторення;

- вияв свого емоційно-вольового ставлення до власних навчальних дій;

- самоконтроль, самооцінка власної навчальної діяльності та внесення до неї відповідних коректив, змін тощо.

Коротко проаналізуємо процес опанування воїнами військово-професійними знаннями, навичками та вміннями (рис. 2.3). Під знаннями розуміють сукупність засвоєних воїном відомостей, понять, уявлень про предмети і явища навколишнього світу й діяльності (рис. 2.3).

 

Рис. 2.3. Процес опанування знаннями, навичками та уміннями

 

Воїн опановує знання шляхом вивчення й обміркування певних явищ та закономірностей, що стосуються військової діяльності та забезпечують орієнтацію у ній воїна.

Знання розподіляють на теоретичні та практичні (рис. 2.4). Теоретичні знання розкривають сенс речей, явищ та подій. Вони є основою успішного здійснення воїном практичної діяльності. Практичні знання включають переважно відомості про використання тих чи інших предметів і ситуацій із конкретною метою.

 

 

 

Рис. 2.4. Характеристика знань

 

Знання повинні характеризуватися глибиною, гнучкістю, дієвістю та міцністю, найголовніше – мають бути усвідомленими. Основні вимоги до цих характеристик розглянемо, ґрунтуючись на висловлюваннях видатних особистостей. Давньогрецький філософ Платон (ІІІ-IV ст.ст. до н.е.) про глибину знань писав, що повна неосвіченість – не найбільше лихо, а гірше – нагромадження погано засвоєних знань.

Французький філософ Клод Гельвецій (1715-1771) підкреслював, що знання певних принципів легко компенсує незнання деяких фактів. Тому важливе значення має гнучкість знань, особливо за бойових (екстремальних) обставин. Міцність опанування військово-професійними знаннями та їх дієвість становить головне завдання процесу навчання військовослужбовців. Тому актуальними є слова Л.М. Толстого (1828-1910) про те, як помилково думати, що всезнання є чеснотою. Важлива не кількість, а якість знань. Німецький педагог А. Дістервег писав, що хибні знання гірші, ніж незнання. Через це він підкреслював, що не в кількості полягає освіта, а в розумінні та вмілому застосуванні того, що знаєш. Отже, міцні й дієві знання повинні характеризуватися повнотою змісту, системністю, докладністю, конкретністю, узагальненістю та високим ступенем їх опанування.

Таким чином, не тільки в кількості знань повинна полягати військова освіта, а й у повному розумінні та майстерному застосуванні засвоєного. При цьому дуже актуальним є вислів видатного письменника, філософа і педагога Г. Сковороди (1772-1794) про те, що нічого немає шкідливішого за людину, яка володіє знанням складних наук, але не має доброго серця. Вона всі свої знання використовує на шкоду.

Залежно від того, як воїн оволодів знаннями, виділяють такі його рівні: знання-ознайомлення, знання-репродукції, знання-вміння і найвищий рівень – знання-трансформації. Останні характеризуються тим, що воїн широко застосовує їх у практичній діяльності і може творчо розвивати.

Практичне застосування знань забезпечує їх перехід у навички та вміння. Отже, знання перетворюються на навички тільки шляхом постійних вправ. Тому видатний педагог Я.А. Коменський у “Великій дидактиці” писав, що все має закріплюватися постійними вправами: навчання неможливо довести до досконалості без частих та особливо майстерних повторень і вправ.

У психології під навичкою розуміють дію, що сформована шляхом повторень і характеризується високим ступенем засвоєння та відсутністю по-елементної свідомої регуляції та контролю. Отже, навичка – це автоматична дія, що сформована цілеспрямованими вправами і виконується легко та вільно. Вона дає змогу звільнити свідомість воїна від поелементного контролю дій та зосередитися на головному в бою – на способі найкращого використання зброї, техніки і своїх можливостей з метою виконання бойового завдання.

Психологічна сутність навички полягає в тому, що вона звільняє свідомість воїна від необхідності контролювати технічні компоненти діяльності і дає змогу зосередитися на меті, завданнях та умовах.

Навичка формується на базі знань та простих умінь шляхом вправ. При цьому вправи повинні спиратися на усвідомлення воїном мети конкретної вправи, інакше вони можуть перетворитися на муштру. Польський письменник, педагог і лікар Януш Корчак (1878-1942) зазначав, що усе досягнуте дресируванням, натиском, насильством є неміцним, невірним й ненадійним.

Виділяють такі види навичок:

- сенсорні (перцептивні, почуттєві) – здатність автоматично аналізувати сигнали, які надходять з навколишнього середовища (наприклад, бачити, чути);

- розумові (інтелектуальні) – здатність автоматично вирішувати розумові операції, що мали місце раніше;

- рухомі – автоматизована дія на зовнішній об’єкт за допомогою рухів з метою його перетворення, яке здійснювалося раніше неодноразово (наприклад, ходьба на лижах, застосування прийомів рукопашного бою тощо).

Знання основних етапів формування навичок дає змогу офіцерові більш змістовно і цілеспрямовано організувати практичні вправи з особовим складом (табл. 2.1).

У ході бойової підготовки навички формуються, як правило, одночасно з виробленням умінь. Навички становлять психологічну передумову складного уміння. Але при цьому офіцеру і сержанту, як керівникам занять, слід пам’ятати про негативні явища, що можуть мати місце у тренуванні особового складу. Це – інтерференція (існуюча навичка гальмує формування нової) і деавтоматизація (руйнування навички в результаті тривалої перерви у тренуваннях, страху, перевтомлення тощо). Високий рівень оволодіння знаннями та навичками, що дає змогу творчо застосовувати їх у військовій практиці, визначається як уміння. А. Дістервег писав, що із знаннями повинно бути обов’язково пов’язане вміння: сумне явище, коли голова учня наповнена великою або малою кількістю знань, але він не навчився їх застосувати, отже, про нього доведеться сказати, що хоча він дещо знає, але нічого не вміє.

Уміння – це здатність робити що-небудь, зумовлена набутим знанням та досвідом. На відміну від навичок, воно функціонує під свідомим самоконтролем воїна.

Таблиця 2.1