Сучасний етап розвитку педагогіки

У ХХ ст. педагогічна наука розвивалась бурхливими темпами як на Заході, так і на Сході, орієнтуючись на обслуговування економічного прогресу суспільства, необхідність створення   високотехнологічних систем навчання і підготовки спеціалістів конкретного профілю.

За кордоном склалися передумови для перетворення педагогіки на вузько-прикладну область знань, орієнтовану на рішення насамперед проблем, що відносяться до підготовки педагогів-керівників.

У СРСР педагогічна наука вирішувала переважно завдання виховання, підвищення ефективності і якості освіти, всебічного розвитку особистості. Її головними галузями були: дитяча педагогіка (дошкільного, шкільного віку), педагогіка професійної освіти, виховання у сім`ї, педагогіка вищої школи, військова педагогіка, дефектологія, історія педагогіки.

В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивалася на рівні світової. Проголошення суверенної Української держави дало поштовх розвитку педагогічної творчості, активізувало наукові пошуки щодо розвитку української національної системи освіти. Виникають нові типи навчальних закладів, авторські школи, досвід роботи яких потребує вивчення та обґрунтування.

Сьогодні важко однозначно дати відповідь на питання щодо виникнення виховання. Через тисячоліття втрачаються й дані про перші кроки освіти і виховання серед давніх племен і народів нашої землі. Якими вони були? Хто були перші вихователі? Що штовхало їх на передачу іншим людям знань і досвіду? За допомогою яких засобів тощо. Відповісти на ці питання дуже складно, а часом і просто неможливо. Зрозуміло одне: виховання і навчання є одним з найдавніших видів діяльності людини. Поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво знарядь праці і пов’язана з ним необхідність передавати дітям уміння й навички у користуванні знаряддями та виготовлення нових, більш       досконалих.

Сучасна теорія походження виховання представлена такими основними напрямками:

Біологічна теорія

Французький етнограф Ш. Летурно (1831-1902), англійський соціолог Г. Спенсер (1820-1903) вважали, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства, що воно – біологічно явище, властиве усім живим організмам.

Ш. Летурно у своїй книзі “Еволюція виховання у різних людських рас”, відстежуючи еволюційний принцип походження виховання, вважає, що процес виховання і навіть навчання має місце вже у тварин, причому не тільки хребетних, але навіть безхребетних. Оперуючи ретельно зібраним фактичним матеріалом про наявність у тваринному світі “турботи” старших поколінь про передачу молодим навичок пристосування до оточуючого середовища, він вважає можливим говорити про “учителів” та “учнів” у тварин:

- кішка вчить котенят ловити мишей;

- качка вчить каченят плавати;

- ведмедиця вчить лазити по деревах (і карає);

- бобри вчать потомство будівельної справи тощо.

Ш. Летурно вбачав у світі тварин наявність не тільки сімейного, але й суспільного виховання. Яскравим прикладом такого виховання він вважав виховання в “общині” мурах. Справді, мурахи – одні з найдавніших представників тваринного світу – ведуть цікаве, дійсне організоване життя. Серед факторів, які допомогли їм вижити тоді, коли зникали мамонти і динозаври, є їх безприкладно дбайлива і самовіддана турбота про потомство. Мурахи-неньки більше турбуються про молодь, ніж про власне життя. Ототожнюючи інстинктивні дії тварин з виховною практикою первісних людей, Летурно приходить до неправильного висновку про те, що єдина основа виховання – інстинктивне прагнення людини до продовження роду і закон природного відбору (борючись за збереження свого роду, через інстинкт дорослі передають нащадкам “знання”, “вміння”).

Біологічна теорія виховання є в корені хибною, бо вона біологізує виховання, зводить його до інстинктивного акту. Якщо процес виховання є інстинктивний процес, що здійснюється за біологічними законами, то слід визнати, що виховання позбавлене свідомої, регламентуючої, регулюючої основи.

Психологічна теорія

Біологічну теорію Летурно розкритикував американський вчений П. Монро (1856-1947) із позицій сучасної психології. Він писав, що Летурно зовсім не розкриває якісної відмінності психіки людини від зоопсихіки. Критикуючи Летурно, Монро вважав, що в основі виховання лежить інстинктивне (несвідоме) прагнення дітей активно наслідувати старших. Діти наслідують дорослих, бажають цього останні чи ні. Таким чином, наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу.

Ця теорія, як і будь-яка спроба пояснити виникнення соціального явища винятково факторами психологічного порядку, носить явно ідеалістичний характер, хоч, звичайно, елементи наслідування мають місце у процесі виховання, спілкування дітей з однолітками і дорослими.

Релігійна теорія

Німецький педагог Карл Шмідт (1819-1864) у своїй основній праці “История педагогики, изложенная во всемирно-историческом развитии и в органической связи с культурной жизнью народов” (1862) запропонував релігійну теорію походження виховання. Він доводив, що у вихованні проявляється творча дія самобутнього духу, що Бог, створивши людину, дав її “божий дар” – здатність виховувати.

Трудова теорія

Представники трудової теорії – німецький філософ Ф.Енгельс (1820-1885) та англійський соціолог Л. Морган (1818-1881).

Трудова теорія найповніше розроблена Ф. Енгельсом (1820-1885) у працях “Походження сім’ї, приватної власності і держави” та “Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину”. “Праця, – писав Енгельс, – перша основна умова людського існування – і це в такій мірі, що ми у відомому розумінні повинні сказати: праця створила саму людину”.

Але що слід в даному випадку розуміти під поняттям “праця”? Адже й про тварин кажуть, що вони трудяться, здобуваючи собі їжу, будуючи своє житло. А мавпи вміють навіть збивати палицею плоди з дерев, розбивати каменем кокосові горіхи тощо.     Ф. Енгельс дає відповідь і на це питання: “Жодна мавпяча рука не виготовила коли-небудь хоча б найгрубішого кам’яного ножа. Процес праці починається лише при виготовленні знарядь”.

Виготовлення навіть найпримітивніших знарядь праці вдосконалює руку людини і стає основою розвитку її свідомості. Праця приводить також до тісного зближення людей, до взаємної допомоги, до співробітництва і, нарешті, до суспільства. Виникає потреба у спілкуванні, з’являється мова, яка ще більше відділяє людину від світу тварин, розвиває суспільне і психічне життя, допомагає ефективно боротися з силами природи й організувати суспільне виробництво.

Разом із формуванням людини, ускладненням знарядь праці з’являється потреба передачі досвіду з виготовлення і використання цих знарядь праці молодому поколінню. Цього вимагає боротьба за існування й отримання переваги над силами природи. Необхідність передачі досвіду молодому поколінню породила виховання і навчання.

Трудова теорія походження виховання однозначно визначає, що виховання – це явище соціальне, властиве лише людському  суспільству, яке згодом стає особливою сферою діяльності людини.

Розвиток теорії та практики військового виховання нової історії тісно пов’язаний з іменами видатних полководців і флотоводців, багато з яких були не лише великими стратегами, справжніми майстрами воєнного мистецтва, але й талановитими військовими педагогами. Теоретичні праці, практична діяльність П.О. Румянцева, О.В. Cуворова, М.І. Кутузова, М.І. Драгомирова, С.О. Макарова та багатьох інших воєначальників минулого мали велике значення для розвитку теорії та практики виховання військовослужбовців. Завдяки їх плідній, творчій, наполегливій діяльності вітчизняна військова педагогіка змогла зайняти одне із провідних місць у світі.

У вітчизняній історії поява проблем навчання і виховання військовослужбовців пов’язана із створенням наприкінці      ХVІІ − початку ХVІІІ ст. регулярної армії та флоту. Власне у цей період, на думку багатьох дослідників, було закладено підвалини вітчизняної військової педагогіки. Турбота про захисників Батьківщини знаходилася в полі зору державних діячів. “Офіцери для солдатів, як батьки дітям, тому слід їх таким чином по-батьківськи утримувати”, − підкреслювалося у наказах і статутах Петра І. Вище за все у війську цінилися моральні якості, від офіцерів вимагалися дисципліна, твердий характер, свідоме ставлення до свого обов’язку, він мав бути взірцем служіння Вітчизні.

Перші значні кроки в розробці змісту й методики військового виховання зробив генерал-фельдмаршал П.О. Румянцев (1725-1796) − видатний полководець і військовий теоретик. Військово-педагогічні погляди та педагогічна практика Румянцева знайшли відображення в його працях “Обряд служби”, “Думка”, в підготовлених ним наказах, реляціях, інструкціях тощо. За його вказівкою та при його безпосередній участі було створено чимало керівних військово-педагогічних документів, в тому числі “Інструкція піхотного полку полковнику”, “Правила навчання єгерей”, “Настанова батарейним командирам”. Виховання військовослужбовців він поділяв на моральне та фізичне. Основними завданнями морального виховання, на його думку, є формування у солдатів любові до Вітчизни, працелюбності, сміливості, дисциплінованості, обов’язкового виконання поставлених завдань, поваги до начальників. Фізичне виховання повинно бути спрямоване на розвиток витривалості, сили, зміцнення здоров’я. Румянцев вимагав від офіцерів ставитися до солдатів таким чином, щоб у них не виникало почуття страху перед начальниками. Особливу увагу у вихованні військовослужбовців він приділяв формуванню у солдатів поважного, гуманного ставлення до мирного населення держави ворога. Він суворо застерігав не чинити “ніякого насильства, жорстокості” до людей, не допускати крадіжок, грабування та розбою. Румянцев пишався тим, що війська, якими він керував, саме так і поводилися з мирним населенням, підтримуючи тим самим “його любов і довіру”.

 

 

П.О. Румянцев (1725-1796)

 

У ХVІІІ ст. на основних положеннях військового мистецтва Петра І та його послідовника П.Румянцева і на глибоко національних коріннях в Росії поступово формується одна з кращих систем виховання і навчання − суворовська система.

Підґрунтя системи закладалося з юнацького віку полководця. Сім років О.В. Суворов (1730-1800) проходив солдатську службу, вивчав її з основ, із самого низу. Він відчував позитивний вплив військових реформ Петра І, вивчав солдатське життя, психологію, мову, закріплював у собі почуття любові та поваги до солдата, які зберіг на все своє життя.

Ці знання та почуття покладені в основу системи, а здійснення її почало відбуватися з 1763 року, коли тридцятитрихрічний Суворов отримав у командування спочатку Астраханський, а потім − Суздальський піхотний полк.

 

 

О.В. Суворов (1730-1800)

Процес навчання складався зі стройової та вогневої підготовки. Стройова підготовка розділялася на індивідуальну і спільну. Індивідуальну підготовку проходили рекрути. Її завдання полягало в засвоєнні елементів строю: як стояти, як повертатися, як виконувати перешикування тощо. Знання стройової служби давало рекрутам “сміливий і військовий вигляд..., справність і бадьорість”. Наступним етапом було спільне навчання, яке полягало в перетворенні підрозділу і частини в єдиний організм, здатний одночасно виконувати команди як на стройовому плацу, так і на полі бою.

Значне місце займала вогнева підготовка. Багато уваги приділялося швидкому виконанню прийомів заряджання зброї. Але головним було вміння влучно стріляти, не витрачати кулі даремно.

У “Полковій установі” Суворов ставив на початку не виконання шикувань на варту, на плече, але перед усім повороти, потім різні марширування, а потім вже різні прийоми, швидке заряджання і, нарешті, − удар багнетом. Суворов працював із кожним воїном і наказував йому, щоб він нічого вивченого не забував. У цьому полягала основа надійності та хоробрості солдата.

Таким чином Суворов добивався поєднання стройової,   тактичної, вогневої та маршової підготовки. Метою навчання вважав готовність “до битви з будь-яким неприятелем”, тому все навчання пов‘язував з практикою − навчати тільки тому, що необхідно на війні. Суворов вимагав проведення навчання за принципами послідовності, систематичності та свідомого засвоєння.

Надзвичайне значення Суворов надавав вихованню воїнів. У ті часи призивали на військову службу, в основному, російських селян. З моменту зарахування до армії рекрут ставав “царським слугою”. Але Суворов підкреслював, що солдати служать Батьківщині, тому звання солдата є одним із вищих.

Полководець казав, що не руки, не ноги, не людське тіло отримує перемогу, а безсмертна душа, яка править і руками, і ногами, і зброєю, − і якщо душа воїна велика і могутня, не піддається страху, і людина не падає духом на війні, то перемога безсумнівна, а тому потрібно виховувати і загартовувати серце воїна так, щоб воно не лякалося ніякої небезпеки і завжди було безстрашним. Виховання відбувалося в єдності з навчанням. Суворов ненавидів “неможузнайство” і переслідував цей порок в усіх його проявах.

З отриманням суздальців у підпорядкування Суворов жваво прийнявся виховувати свій полк. Він збудував школу, поділив її на класи − для дворянських і солдатських дітей − і сам був у них викладачем. Він навчав початкових правил арифметики і написав підручник. Можливо, він вчив і Закону Божому, так як склав молитовник і короткий катехізис.

Значну увагу приділяв Суворов підготовці унтер-офіцерів як головних помічників командира частини. Навчання і виховання проходили й офіцери, від яких Суворов вимагав, щоб вони не доручали підлеглих молодшим командирам, які не мають необхідних знань і вмінь, а самі безпосередньо займалися вихованням та навчанням своїх солдатів. “Будь добрим солдатом, якщо бажаєш бути добрим фельдмаршалом, ретельно вивчай підлеглих тобі солдатів і надавай їм приклад” − радив полководець.

Він наказував виховувати солдатів, розвиваючи їх свідомість. Більш за все він турбувався, щоб у кожного солдата була “своя голова на плечах” і він міг робити усе із зрозумінням. Сам постійно бував на заняттях і повторював: “Перше − хоробрість”. На полкових навчання неодноразово проводились атаки “наскрізь”. У швидкому темпі рухалися одна на одну колони піхоти та кінноти, які шикувалися з певними інтервалами. На певній відстані за командою солдати піднімали багнети або клинки, аби не поранити один одного при русі через стрій. Але не сліпа хоробрість дає перемогу над неприятелем, а “єдино змішане з нею військове мистецтво”.

Першорядне значення він надавав вихованню солдатів у дусі бойової дружби, товариства, взаємодопомоги. Хрестоматійною є його вимога до воїнів: “Сам загибай, а товариша рятуй!”.

Суворов привчав своїх солдатів до винахідливості та кмітливості. Так, він несподівано запитував, скільки грибів у лісі або зірок на небі. “Якщо хто губиться від єдиного слова, то на що він буде здатний при несподіваній атаці неприятелів”, − казав полководець. І був дуже задоволений, коли на запитання “Яка відстань до місяця?” солдат відповідав: “Три суворовських переходи”.

Особливого значення Суворов надавав методу змагань і формуванню честолюбності шляхом заохочення старанних солдатів. При нагоді Суворов підкреслював, що сміливих і кращих солдатів очікують пошана і слава, а недбайливих − покарання та ганьба. Якщо в поході Суворов минав будь-який батальйон чи полк не зупиняючись, це означало, що він полком за щось незадоволений. Слова “відступ”, “відхід” були заборонені Суворовим для використання. Про це навіть і думати забороняв. Всі шикування та рівняння мали відбуватися тільки по передніх рядах. Таким чином у свідомості закріплювався рух тільки вперед.

Невід’ємним елементом процесу формування воїна було трудове виховання. Суворов ненавидів неробство і постійну працю солдат вважав обов’язковою умовою для досягнення кращого виконання вимог служби. Він намагався залучити солдатів до будування і церкви, і школи, і до розведення саду на неродючій землі. Олександр Васильович казав: “Без старання до найкращого виконання служби, послуху та доброго норову немає і справного солдата”. На цьому будувалася дисципліна в полку. “Дисципліна − мати перемоги, а субординація та слухняність − мати дисципліни. Вся твердість військового управління базується на послуху, який повинен бути утриманий свято”. Складовими дисциплінованості солдатів є бездоганний зовнішній вигляд, швидке і точне виконання наказів і розпоряджень командирів, розпорядку дня, сумлінне ставлення до військової служби, вміння сміливо і мужньо діяти на полі бою.

Твердості дисципліни Суворов добивався моральним вихованням.

На навчаннях марші проводилися з веселою солдатською піснею. Проходили дороги, пашні, болота. Річка − командир перший входить у воду. Змокли, треба обігрітися − полковник командує: “Бігом на стіни фортеці, на приступ! Ура!”. Сам показує, як потрібно збиратися на стіни, допомагаючи один одному. Після 60 верст переходу зупинялися на ночівлю. Час підйому Суворов завчасно не призначав, але очікував, поки солдати достатньо відпочинуть. Сигналом підйому був бій барабана. Іноді замість барабана був крик півня − солдати збиралися у зворотню путь.

Виявляючи вимогливість до солдатів, Суворов не був дріб’язковий і придирливий у своїх вимогах. Ніколи не піддавав він підлеглих суду, коли бачив у них розкаяння, і часто платив гроші, що були витрачені або загублені за необережністю його підлеглими.

Суворов був проти зміцнення дисципліни за допомогою жорстоких покарань солдатів за ті чи інші порушення та провини. На його думку, це лише викликало у військовослужбовців почуття страху перед начальниками, механічне, сліпе виконання їх наказів, придушувало ініціативу, самостійність у бойовій діяльності. Він рекомендував офіцерам та унтер-офіцерам впливати на підлеглих насамперед “добрим ставленням, порадами та настановами” і тільки в крайніх, надзвичайних випадках застосовувати стягнення. Він учив командирів бути вимогливими, помірно суворими, чуйними і дбайливими, поводитися з підлеглими без жорстокості та грубості. “При суворості потрібна милість, інакше суворість буде тиранством”, − казав він і запевняв, що солдати ніколи не будуть ображатися на суворість начальника, якщо вона справедлива, не принижує людської гідності.

Суворов знав і любив солдата, тому що пліч-о-пліч з ним пройшов довгий шлях військової служби − від капрала до головнокомандувача. Це не означає, що, тримаючись з ними на рівних, Суворов дозволяв панібратське відношення до себе. У суворовських військах існувала сувора дисципліна, але базувалася вона на почутті глибокої поваги до гідності людини. “Солдат дорогий”, − вчив Суворов, наставляючи офіцерів уважно ставитися до кожного рядового окремо, молодих рекрутів привчати до служби поступово, “зі старими не рівняти”, поки не одужають. Так здійснювався індивідуальний підхід у вихованні.

Суворов піклувався і про здоров’я солдатів. “Іноземні ліки здалеку, російський солдат до них не звик”, − і наказував боятися шпиталів. Лікувалися травами, коріннями. “А хто не береже людей: офіцеру − арешт, унтер-офіцеру та єфрейтору − палички, та і самому палички, хто себе не береже”.

Виховання і навчання солдатів було невід’ємним від того, що Суворов поклав в основу своєї системи, − розвитку релігійного і морального почуття у солдата. В 1771 році він писав: “... цих мужиків у солдатській сукні вчили у мене деякім молитвам. Так пізнавали вони, що в усіх справах Бог з ними і прямували до чесності”.

Наші предки знали, що віра в Бога, тверда на нього надія впливає на піднесення духу, мужності та енергії армії. Вони говорили: “Хто боїться Бога, той неприятеля не боїться”. І дійсно, людина віруюча, яка повністю покладається на промисел Божий, терпеливо переносить всі позбавлення і випробування, спокійно, сміливо йде назустріч будь-якій небезпеці. Для неї не жахлива смерть, тому що “немає більшої любові, коли хто покладе душу свою за друзів своїх”.

Суворов усвідомлював це. Він казав: “Безвірне військо вчити, що перепалене залізо точити”, “Що дерево без коріння, те шанування до влади земної без шанування влади небесної. Надай честь Небу, а потім − землі. Дух укріпляй в вірі батьківській, православній.” А в заповіті нащадкам пише: “Все починайте з благословення Божого й до останнього подиху будьте вірні Государю і Вітчизні”. І в бій солдати шли під гаслом: “За віру, царя і Вітчизну!”.

Після досягнення успіху в бою Суворов зупинявся в полках, дякував за отриману перемогу і коротким, але палким словом надихав на майбутні перемоги. Звичайно свою промову він закінчував декількома улюбленими висловленнями: “Справа майстра боїться”, “Учення – світ, неучення − тьма” тощо. Після повернення справляли загальну панахиду, і Суворов казав коротке слово на пам’ять загиблих.

Суворов навчав солдатів і офіцерів ставитися до мирного населення чемно, миролюбно. “Солдат не розбійник”, − казав він. З полоненими Суворов поводився милостиво. Якщо озброєного ворога він бив нещадно, то коли противник кидав зброю, він не виявляв до нього жорстокості. Полонених наказував добре годувати і перев’язувати рани пораненим. Таке добре ставлення до них приносить більше користі нашим інтересам, чим пролиття їх крові. Ворог був тільки тоді ворогом, доки він не склав зброю. Переможеним “давай помилування, вони також люди, гріх даремно вбивати! Соромитись варварства!” − записано в його солдатському катехізисі.

Серця солдатів Суворов завойовував у першу чергу особистим прикладом. Це був основний принцип навчання і виховання військ: роби як я. Все, чому він вчив і що від них вимагав, було пройдене ним самим. Кожного навчити міг, ніякої чорної роботи не соромився.

Не можна повністю осягнути цю струнку систему навчання і виховання, не маючи чіткого уявлення про особистість її творця. Олександр Васильович був дуже скромною у своїх потребах людиною. Сам вів просте життя солдата, не любив розкоші та комфорту. Він вважав, що розкіш розтліває людей, і вірив у те, що велика кількість майна забирає у воїна мужність.

Прокидався він на зорі. Камердинеру Прохору було наказано тягнути за ногу, якщо буде лінуватися вставати. Попри будь-яку погоду, обливався холодною водою, робив пробіжку, робив різні гімнастичні вправи. Обідав він о 8 годині ранку. Обід був легкий, у поході іноді найпоганіший. Одягав він звичайну куртку із грубого солдатського сукна. В спекотну погоду в поході або в бою він був у сорочці, до якої іноді пришпилював деякі зі своїх орденів. Велику важку шаблю возив за ним козак, навіть у бою. Була у Суворова звичайна козацька кобила. Лягав спати рано, частину ночі присвячував молитвам і співу.

Історик Антинг, сучасник Суворова, у своїй книзі про полководця писав: “Не дивлячись на рани, має бадьорий вигляд і моложавий. За суворістю життя хвороби йому не відомі. Статура міцна. Внутрішніх ліків ніколи не вживає”. За характером відомий як людина чесна, привітна, чемна, тверда у справах, яка виконувала свої обіцянки навіть неприятелю. “Його нічим підкупити не можна. Любов до Батьківщини і ревність битися за її славу слугують найміцнішими спонуканнями його невтомної діяльності, і він приносить жертву їй всіма іншими почуттями, не шкодуючи ні свого здоров’я, ні життя”.

Суворов завжди відмічався високоморальним життям. Милосердя, благодійність, любов до правди, цнотливість були його чеснотами, які прикрашали його. Він вважав сувору моральність обов’язком християнина і воїна, не дозволяв вживати навіть двозначних слів у своїй присутності. День починав і закінчував молитвою. Особливу ревність мав до церковної служби.

Суттєві додатки у розуміння особистості Суворова та його системи навчання і виховання містяться в листах полководця. Так, у листі до свого хрещеного сина Олександра Карачая Суворов виклав своє уявлення про істинного героя: “Гідність військова є: відвага для солдата, хоробрість для офіцера, мужність для генерала, але вони повинні керуватися порядком і дисципліною, невтомністю і прозорливістю.

Будь чистий серцем з друзями, помірний у своїх потребах і безкорисливий у поведінці. Проявляй щиру ревність до служби своєму Государю, люби істинну славу, відрізняй зарозумілість і гордість, привчайся змалку прощати погрішності інших і ніколи не прощай їх самому собі.

Ретельно навчай своїх підлеглих і у всьому надавай їм приклад. Тренуй безперервно своє око − тільки так станеш великим полководцем. Вмій користуватися положенням місця. Будь терплячий у військових працях, не сумуй від невдач. Умій попередити випадкові обставини швидкістю. Розрізняй предмети істинні, сумнівні та хибні. Стережися невчасної запальності. Бережи в пам’яті імена великих мужів і наслідуй їм з розумом у військових працях.

Неприятеля не зневажай, який би він не був. Намагайся знати його зброю і спосіб, як він діє і б’ється: знай, чим він сильний і чим слабкий. Привчай себе до діяльності невтомної, володій вдачею, єдина мить іноді приносить перемогу. Щастя підкорюй собі швидкістю Цезаря, який і за день міг своїх неприятелів ловити і охоплювати, і нападати на них, коли і де хотів. Не упускай відсікати життєві припаси, а своєму війську вчися завжди доставляти харчування вволю”.

Таким чином, можна виділити такі елементи суворовської системи виховання:

моральне і релігійне виховання;

виховання патріотичних почуттів;

сувора дисципліна і військовий порядок;

навчання військ діяти в складних умовах;

трудове виховання;

гуманістичний підхід (начальникові слід ставитися до підлеглого як батьку до сина і бути взірцем високої моралі; розвиток почуття військової честі та взаємопідтримки);

військова освіта.

 

 

М.І. Кутузов (1745-1813)

Про якість цієї системи можна судити за її результатами: непереможність, армія несла мінімальні втрати навіть у наступальних діях та при чисельній перевазі противника, стійкість і витривалість воїнів у найважчих обставинах. Крім того, не останнє значення має те, що формувала у солдата не “звіряче”, а справжнє людське обличчя, прищеплювала йому найвищі людські цінності: повага до людини, любов до Батьківщини, вірне служіння Богові та своєму народові.

Суворовську систему військового виховання добре засвоїв, розвинув та вдосконалив М.І. Кутузов (1745-1813). Особливо велику увагу він приділяв підготовці офіцерських кадрів, від якості якої залежали результати бойової підготовки, дисципліна, організованість та бойовий дух військ.

Кутузов, будучи протягом багатьох років директором Сухопутного шляхетського кадетського корпусу, ввів у навчальний план тактику та військову історію. Вивчення історії мало на меті розвинути у майбутніх офіцерів патріотичні почуття, виховати їх на бойових традиціях; вивчення тактики забезпечувало формування тактичного мислення та інших бойових якостей. Кутузов вимагав від офіцерів, щоб вони служили для підлеглих зразком дисциплінованості, моральності, бойової доблесті, намагались стати майстрами військової справи.

Видатним представником вітчизняної військово-педагогічної думки був колишній командувач військами Київського військового округу генерал М.І. Драгомиров (1830-1905). Він залишив багату літературну, військово-педагогічну спадщину. Розглядаючи навчання і виховання військовослужбовців як єдиний, взаємопов’язаний процес, Драгомиров переважну роль у підготовці солдата відводив військовому вихованню.

Він писав: “…виховання солдата має бути поставлене вище освіти і на це треба звертати щохвилинну увагу його керівників. Зрозуміло також і те, що у житті виховання не відокремлюється від освіти і проводяться вони разом і одночасно, проте… вони мають бути поставлені так, аби у побуті солдата, в заняттях його, в службі нарешті, якості, які дає виховання, брали гору над тими, що дає освіта”.

Драгомиров вважав, що одних умінь і знань замало, хоча при сучасних складних способах та засобах ведення війни військова освіта стала справою більш складною, тому що ускладнилася сутність того, що вивчається, і значно поширився його обсяг, але поряд із цим значення виховання все ж таки залишилося переважаючим, бо досконалі способи і засоби ведення війни вимагають від воїна більшого напруження морально-психологічних і фізіологічних сил, ніж раніше.

 

 

М.І. Драгомиров (1830-1905)

 

Систему військового виховання Драгомиров розробив з урахуванням докорінних суттєвих змін, які відбулися в армії у другій половині ХІХ століття, у зв’язку з появою на озброєнні більш досконалої вогнепальної нарізної зброї і переходом до нової тактики і до нових форм організації та способів комплектування збройних сил на основі загальної обов’язкової повинності. На думку Драгомирова, головне завдання військового виховання полягає у зміцненні та розвитку “моральної енергії” військовослужбовця. Він наголошував, що “моральна енергія” є важливішою властивістю людини та розумів її, насамперед, як розвинені емоційно-вольові якості характеру воїна. “Моральна енергія” солдата повинна бути сформована і розвинена до такого ступеня, щоб він мав рішучість пожертвувати собою, щоб перемогти в бою. Драгомиров запевняв, що перемагатиме завжди та армія, в якій солдати мають рішучість здобути перемогу над ворогом навіть ціною власної загибелі. Вказуючи на велике значення самовідданості військовослужбовців у бою, підкреслюючи важливість і необхідність її для здобуття перемоги над ворогом, він наполегливо вимагав у мирних умовах військового навчання і виховання всіляко розвивати цю якість у воїнів. При цьому він застерігав, що у процесі бойової підготовки не можна допускати розвиток і підсилювання у військовослужбовців почуття самозбереження, яке властиве людині, як будь-якій живій істоті та рекомендував у навчально-виховному процесі “усувати все, що сприяє розвитку самозбереження. і заохочувати все те, що допомагає розвитку самовідданості”.

Намагаючись у практиці виховної роботи зміцнити у підлеглих вольові якості, зокрема такі, як самовладання, безстрашність, рішучість до самопожертвування, Драгомиров, звичайно, враховував небезпеку, з якою постійно зв’язане життя кожного солдата й офіцера в бою. Усвідомлення цієї небезпеки, постійна загроза загибелі може легко перейти у почуття страху, якщо людина заздалегідь не підготовлена до зустрічі з небезпекою. “Що може бути ганебніше страху, який паралізує розум і волю військовослужбовця?” – казав він і звертав увагу на необхідність боротьби з такими проявами страху, як перебільшування небезпеки, невіра у власні сили, вразливість до несподіванок, занепад духу, який наступає на початку бою, паніка та інші.

Розуміючи, що в бою дуже сильний і несприятливий вплив на воїнів справляє свист куль і розриви гранат ворога, Драгомиров рекомендував у процесі бойової підготовки привчати особовий склад частин і підрозділів до таких явищ бою, щоб вони не були несподіваними для них. Він впроваджував у практику навчання військовослужбовців такі форми і методи проведення занять, які б сприяли формуванню і розвитку самовладання, безстрашності та інших якостей емоційно-вольової стійкості, наприклад, обстрілювання, навчання в проміжку між мішенями та артилерією під час стрільби бойовими снарядами та патронами, крізні атаки тощо. Він підкреслював їх велике значення у вихованні здатності переборювати почуття небезпеки. Крім того, Драгомиров наполягав на тому, щоб начальники поводилися з підлеглими так, щоб у останніх не виникало позасвідомого страху перед старшими, “бо хто привчений боятися свого, той вже так само в звісній мірі привчений боятися і ворога”. Дуже важливо, щоб солдат був впевнений в тому, що якщо він сумлінно, старанно виконує службові обов’язки, то в цьому випадку ніхто не має права образити його.

Драгомиров надавав великого значення підтриманню і розвитку у солдатів віри в свої сили й особливу увагу офіцерів звертав на молодих солдатів – новобранців, які тільки почали військову службу. Він вчив, що у процесі військового виховання необхідно таким чином впливати на новобранців, щоб не підірвати у них віру у власні здібності та можливість оволодіти військовою спеціальністю. Тому не можна починати його виховання, казав він, із залякування, зауважень і дорікання, що він не вміє ні стояти, ні ходити, ні говорити. Необхідно пам’ятати і враховувати у виховній роботі з молодими солдатами, що перехід до нових умов життя завжди проходить нелегко та викликає певні труднощі адаптації.

Важливе місце у військовому вихованні, з точки зору Драгомирова, належить розвитку у солдатів стійкості, завзятості, здатності витримувати тяготи і нестатки воєнного часу. Він підкреслював, що давно відомо, що ті ж самі труднощі впливають на людей неоднаково, і залежить це від того, як людина до них відноситься, як їх сприймає. Наприклад, якщо повірити при невеликій біді, що це − велике нещастя або катастрофа, з якої немає виходу, то людина дійсно падає духом, “втрачає” голову і стає не здатною до активних дій для подолання перешкод. І навпаки, у скрутному становищі, часто у безвихідній ситуації сильна людина витримує і не втрачає надію за будь-яких обставин. Звертаючись до солдатів, він вчив: “Якщо тобі важко, то ворогу не легше, тільки свої труднощі ти бачиш, а ворога не бачиш, але вони завжди є. Тому не розкисай, чим гірше тобі, тим краще бийся: поб’єш і відразу тобі буде легше, а ворогу гірше.” Драгомиров вважав, що стійкість і завзятість солдата й офіцера – це здібність, яку можна розвивати систематичними та наполегливими вправами у процесі бойової підготовки.

Багато уваги Драгомиров приділяв вихованню дисциплінованості, справності, покірності військовослужбовців. Він стверджував, що військова дисципліна укріплюється, насамперед, безперервною вимогливістю, справедливістю, суворою законністю, постійною дбайливістю про солдата, чесним відношенням до нього. Знаходячись на різних посадах в армії, він рішуче виступав проти побоїв і паличної дисципліни.

Особливе значення Драгомиров приділяв вихованню у військовослужбовців почуття бойового товариства, готовності до взаємної допомоги. Він вважав, що товариство складає внутрішню основу військової справи та її розвиток має бути предметом постійної уваги командирів і начальників. У багатьох працях він досліджував цю проблему і ретельно розглядав її, починаючи з відомої солдатської заповіді: “Сам пропадай, а товариша рятуй. Не думай про себе, думай про товаришів і товариші про тебе подумають”, до визначення взаємодії родів військ, частин та підрозділів як форми взаємної допомоги. Він закликав воїнів всіма засобами зміцнювати узи військового братства і товариства.

Щоб досягнути виховних цілей у роботі з підлеглими, Драгомиров радив офіцерам невтомно займатися самовихованням. Він писав: “Той, хто колись серйозно займався вихованням, знає, що той, хто виховує, повинен сам володіти розумом, великим самовладанням, добротою, високими моральними якостями, він мусить  довго працювати, щоб в певній мірі досягти мети”.

М. Драгомиров наголошував: “…виховання солдата має бути поставлене вище освіти і на це треба звертати щохвилинну увагу його керівників. Зрозуміло також і те, що у житті виховання не відокремлюється від освіти і проводяться вони разом і одночасно, проте… вони мають бути поставлені так, аби у побуті солдата, в заняттях його, в службі нарешті, якості, які дає виховання, брали гор